З України в Мексику ми приїхали наприкінці серпня. В час, коли погода в цих двох країнах приблизно однакова. В час, коли у нас дозбирують врожай на полях, а тут уже садять вдруге, бо земля може родити круглорічно. В час, коли в нас запасаються теплими речами на зиму, а тут купують чергові шорти чи сукню. В час, коли українські діти ще готуються до школи, а мексиканські вже два тижні, як вчаться. В час, коли у нас п’ють гарячий чай чи каву, а тут популярними залишаються соки з льодом. В час, коли ніхто не впевнений, що зміни доречні і вчасні - вони обов’язкові.

Це фото ми зробили в перші дні життя у Мексиці, коли прийшли до підніжжя однієї з гір у Гвадалахарі. На вершину не піднялися тільки через одну причину - а раптом там скорпіони, змії, отруйні жуки і т.д.

Уточнення: причина була тільки моєю :)

Не встигли оглянутись – а вже цілий квартал.

Яка ж вона – осінь у Мексиці?

Весь вересень лив дощ, але тільки вночі. Грози були такі, що страшно було спати, а вітер свистів, наче загублений мандрівник у пустелі. Дні ж були дуже спекотними. І ми, сказати по правді, мріяли про дощ вдень, але така мрія здійснилася лише один раз.

У жовтні дощі трохи спинилися і дихати стало важко. Ми рвонули на океан, а там – взагалі духота. Тож довелося весь час таляпатися у воді, яка, здавалося, була теплішою за температуру наших тіл.

Листопад не приніс ні листопаду, ні дощів, ні (та де ж там!) снігу. Ми дивились фото у Фейсбуці, читали пости про перший сніг і усвідомлювали, що вже готові до нього, а його все нема – як виявилось, і не буде.

Зараз, наприкінці осені, похолодало. Зранку без теплої кофти чи куртки і закритого взуття – годі й говорити, щоб вийти на  вулицю. Але вже вдень - з цим одягом треба носитися, аби згодом скористатися ввечері, бо знову зимно.

Місцеві кажуть, що буде ще холодніше – аби!

Цікаве спостереження: місяць тут завжди перевернутий. (рогами вниз)
А небо над нашими головами буває таке неймовірне і таке фантастичне, що бракує слів...

Дивно, але ніхто тут не гуляє і не ходить пішки. Місто величезне – майже 6 мільйонів людей, авто є у всіх і в кожного, тому про те, аби пройтись кілька блоків, ніхто навіть не думає. «Мені до роботи хвилин двадцять. Це, якщо пішки. Але на авто я можу доїхати за п’ять. Тож, я краще полежу решту часу на дивані», - якось зізнався наш мексиканський колега.

Усі їздять на машинах. Усі економлять час. Громадський транспорт, як я вже писала – пекло. Та це наш єдиний вихід. Бо до роботи, на жаль, не 20 хвилин пішки і навіть не годину.

Я часто згадую, чого варта тільки одна вулиця Кобилянської у Чернівцях – там завжди людно, там всі гуляють, кожен прокладає свій маршрут саме через цю вулицю.

В Києві так само багато людей ходять пішки, хоч місто теж велике. Але скрізь завжди повно людей. Я не люблю натовпу. Просто люблю гуляти, люблю дивитись на красиву архітектуру (а вона в нас справді красива, тут - її взагалі нема), люблю дихати чистим повітрям (в нас воно, як виявилося, дуже чисте, тут – одні вихлопні гази), люблю наших людей (про це у наступному пості!), люблю все наше. І повірте, коли ти за кордоном, твоє серце наповнюється любов’ю до своєї країни в кілька разів більше – тепер, я знаю, як це...

Інформація для жінок.

Поки мій чоловік був у перукарні, я зайшла у магазин, де продавали косметику, там і пропала. Ціни виявилися не космічно захмарними, а просто смішними. Якісні товари тут можна купити дуже дешево. У нас, буду відвертою, на косметичні засоби треба добре стратитися, тому завжди шукаєш якусь альтернативу: з цієї зарплати – туш і пудру, з наступної – тіні та олівець, а ще з наступної – помаду і тональний крем. (Ну, в мене принаймні було так, бо на своє проживання, харчування і розваги заробляла гроші сама, а їх не завжди вистачало). А тут ти заходиш в магазин, дивишся на ціни і береш все. Лаки для нігтів – надзвичайно дешеві і їх море. Різні відтінки, різні фірми, різні розміри – а ціни доступні.

Цікаво, що у Мексиці косметикою користуються абсолютно всі жінки. Напевно, вони погоджуються з думкою легендарної Коко Шанель, яка говорила, що жінка, яка не фарбується, занадто високої думки про себе. Можливо, у них є й інші причини, але вони наразі невідомі мені. Але, будьте певні, на території Мексики рідко можна зустріти ненафарбовану жінку. Якщо ви побачили таку, мерщій робіть  фото з нею – вона виняток.

Якщо що, то я теж фарбуюся – з самооцінкою у мене вочевидь усе в порядку.

Не повірите, але декрету для жінок у Мексиці не існує. Коли я сказала, що наші жінки сидять з малечею три роки, мені не повірили. Тут, як тільки-но ти оговталась після родів, одразу на роботу. Дитину виховує бабуся, няня, сестра, а мати тільки приходить кілька разів на день, аби погодувати немовля. Мені стало сумно від почутого.

Якось ми пішли на шопінг і знаєте що? Мене не пустили в примірочну для чоловіків, а мого чоловіка не пустили в примірочну для жінок. Сам вибирай собі речі, а поради запитуй хіба у незнайомих людей у сусідній примірочній або взагалі виробляй у собі хорошу звичку не запитувати порад.

Буду відвертою, жуки це наша слабкість.

На вулиці часто можна побачити корінних мексиканок, які готують до випічки "тортія" чи інші паляниці.

Велопарковки тут не потрібні.
Винахідливості мексиканців можна тільки мовчки заздрити.

Копи тут їздять на конях. Скажіть, де ви ще таке бачили?
Я - хіба у фільмах. І то дуже старих :)

А ще мексиканці страшенно люблять солодке.
Без десертів не уявляють свого життя.

Тому тут воно скрізь.

Одного разу, гуляючи незнайомими вузенькими вуличками, ми натрапили на магазин старого мексиканця  із цілою купою маленьких машинок (пригадую, колись такими гралися в дитинстві).
І, уявляєте? Це магазин колекціонера. Він понад 40 років збирав отакі всякі тачки і коли нарахував їх аж дві тисячі, вирішив продати своє багатство.
В такі моменти я згадую, що я журналіст! (точніше, я цього ніколи не забуваю!) Я подумки тримаю мікрофон, беру в нього інтерв'ю, чую кілька шикарних синхронів, прошу оператора зробити підзйомки, усно пишу кілька варіантів блискавичної підводки, монтую відео  і пускаю сюжет в ефір. І лише потім згадую, що чоловік той говорить лише іспанською. А все, що я змогла в нього випитати - цифри :)

А тепер трохи про прекрасне, яке ми відкриваємо ледь не щодня.
Собори... Схиляю голови перед людьми, які побудували таку святиню, таку красу, таку велич....

Останній храм - в Пуерто Ваятрі. Це курортне містечко, яке є курортним усі 365 днів у році. Туди з'їжджаються люди з усього світу. Впевнена, якби ми не поїхали у Мексику, навряд чи побували б там коли-небудь.
Нещодавно ми поїхали туди вдруге.

І, сказати по правді, для мене це найромантичніше місце на землі. Особливо, під вечір...

Світанок там ще кращий...
Ми прокидалися о 6-ій ранку і то були чи не найкращі миті на океані.

А потім - схід сонця....

Не люблю хвалитися, але...
В дитинстві мені подобалося фігурне катання і думала, що от коли я вперше стану на ковзанах на лід, то все вдасться одразу: я легко поїду і в мене вийде аксель. Але після кількох болючих і травматичних падінь, я зрозуміла, що мало що виходить з першого разу. І моєму розчаруванню не було меж.
Та коли я побачила, як всі намагаються стати на дошку для серфінгу і падають, бо в них не виходить, я теж захотіла спробувати. І в мене вийшло. Вийшло з першого разу. Я піймала рівновагу, трималася на хвилях і жодного разу не впала... Це таке щастя.

Якось ми потрапили в музей "всякої всячини"! У тому числі воскових фігур.

І тоді почалося.... :)

"Високе" мистецтво....

Істинні мексиканці.

Пішли ми одних вихідних гуляти у Тлаке Паке - старий історичний центр Гвадалахари, у якому, як нам сказали "дихає справжня Мексика". Сіли фоторафуватись, а до нас неочікувано підходить хлопча і кладе чоловіку на голову свій капелюх. Цей момент вдалося зафіксувати. Так потішило...

п.с. потім малий ще поцілував мене, але такого фото нема.

Пригадую, перші кілька тижнів в іншій країні, на іншому континенті, ми все критикували і порівнювали. Нас все дивувало, вражало, смішило, а іноді й обурювало. Я не хочу сказати, що ми подумуємо над тим, аби забрати свої слова/враження назад. Але є щось, що змінилося – як виявилося, ми. Коли сюди приїхав наш менеджер з України, він жартома сказав: «Ви мексиканізувалися».

Я задумалася над цим. Ми, звісно, залишаємося тими, ким приїхали сюди, але чужа країна буз сумніву впливає на нас: ми живемо по-іншому, спілкуємося іншою мовою, їмо іншу їжу, дихаємо іншим повітрям… Як би там не було, нові звички закарбовуються у нашій підсвідомості і непомітно виробляють абсолютно новий алгоритм. Я досі впевнена, що такі питання, як я ставлю тут на роботі англійською мовою, аби з’ясувати щось, що мені незрозуміло, я б ніколи не поставила в Україні. Я звикла, що до всього треба доходити самотужки, а якщо ти чогось не знаєш чи не розумієш – сядь почитай. Я звикла звітувати лише про статус виконаних завдань і мені надзвичайно важко розповідати, що я на якомусь етапі до завершення справи. Я звикла, що тільки від мене (по великому рахунку) залежить те, що я роблю і гадки не мала, що іноді твоя робота може бути окремою ланкою великої структури чи великого механізму, коли виконання чогось одного можливе лише за умови логічного завершення іншого. Я не звикла, що можна казати: «я чекаю, поки «К» зробить  те і те, бо інакше в мене нема доступу до того і того». Я б радше взяла всю провину на себе і сказала, що мені ще потрібно кілька днів, аби все завершити, бо в процесі виникли труднощі…» І лише зараз розумію, що це зовсім неправильно, нечесно і невиправдано. Адже є людина, котра все контролює, і вона має бачити реальну картину, щоб знати, кого треба «пушнути».

Зміна обстановки змушує нас вийти із зони комфорту і виживати. От, наприклад, потрібна тобі робота в Україні, а ти зволікаєш: «моє резюме недостатньо хороше», «ця позиція занадто крута для мене», «туди я точно не пройду», «там таких, як я, сотні»  - і в результаті залишаєшся працювати там, де працюєш, або взагалі сидиш без роботи… А коли приїжджаєш в іншу країну і раптом отримуєш шанс працевлаштуватися (хай навіть тимчасовий і дуже крихкий), тримаєшся за нього, як за рятівну мотузку. Тоді зовсім не страшно проходити співбесіду англійською мовою, запитувати все, що тобі треба знати, навіть двічі, і сміливо визнавати, що ти чогось не розумієш чи не знаєш – головне, що ти готовий навчитись, головне, що ти вже тут. Я знаю, що є люди, які це усвідомлюють це і в своїй країні - і це круто. Просто веду до того, що ми так любимо сумніватись в собі, так любимо недооцінювати себе, що геть забуваємо – це наш час, наше життя, наша самореалізація і наш успіх. Ми часто самі закриваємо собі шлях до того, на що заслуговуємо, а все тому, що боїмося братися за щось нове. Не можна зволікати, не можна чекати потрібного моменту, не можна засиджуватися на одному місці і тонути у сумнівах – віднині це моє правило. Але не просто так – аби було. Віднині це, як чистити зуби, пити багато води, спати 8 годин, не їсти солодкого і займатися спортом.

Слава Україні! І з наступаючими різдвяно-новорічними святами!