Вона прийшла додому зранку. Навпомацки ввійшла у темну кімнату і не вмикала світло, аби не розбудити сусідку. Пересунувши червоний квадрат на календарі вперед, зловила себе на думці, що зустріла цей день, мабуть, краще, ніж Новий рік. Гаяти час не хотіла і не могла – склала речі в сумку і поспішила на ранковий рейс додому. 
Вільних місць не було. Стояти довелось півдороги, аж до пересадки – далі і сиділося, і навіть спалося. І якщо зазвичай дорога здавалася страшенно довгою, на цей раз – вона не розуміла, скільки часу їхала і де знаходилася в конкретний момент – від того ставало смішно і добре. Та й не тільки від того. 
Вона не могла забути той запах – він п’янив весь ранок і досі витав десь поміж пасажирів переповненого транспорту. Вона боялася заплющувати очі, (бо не хотіла, щоб цей сон закінчувався), бо одразу заснула б. А коли поверталася думками в ніч, згадувала безкінечний сміх та бренді, шкаралупи від фісташок і лимон, кока колу, дартс і темні окуляри. Потім ще був мільйон крутих фото – таких, що цілком здатні поповнити фургон спогадів вражаючим ексклюзивом.
А коли все це закінчилося, були довгі обійми на прощання та коричневі шкари великого розміру (їх вона так і не випросила собі у подарунок). Далі була сонна передранкова ніч, а разом з нею прогулянка вологим, мокрим до нитки містом. 
Вічно-холодні жаб’ячі руки були такими теплими, що невимушено підігрівали повітря, слова й думки. І навіть чай о пів на шосту ранку був якимось особливо міцним і добрим. А той порційний цукор в кишені робив ще солодшим і без того солодкий вечір. 
Вона не хотіла іти, заплющувати очі – прокидатись… Але день стукав у потилицю і те, що дозволяла ніч, поволі втрачало свій зміст і розчинялось у ранковій прохолоді. 
Крапку поставила вахтерка із білим, як молоко волоссям, яка повернула ключ і відчинила гуртожиток.