не можна тримати усе тільки в собі і твіттері
ходити постійно по колу і закривати на правду очі
у рот набирати води, відводити погляд, шукати окремі маршрути
навмисне всміхатися іншим, умовно хворіти на кілька днів,
щоб тільки від всього сховатись: від чогось – втекти, а щось – забути
мені б твоє вміння казати прямо,
мені б твою здатність на все забивати
й це дике шаленство і цю спонтанність
багатогранність твою, багатогранність…
та є слова, які краще не вимовляти
та є думки, які треба ховати, ховати глибоко – і це не найбільша мудрість
і є щось таке, що не дозволяє спати, та краще не спати,
ніж потім жаліти про поспіх, відвертість чи дурість
бо рухи мої такі невиправдані, усе таке награне, сковане, дивне
довкола кричать-палають міські ліхтарі, спонукають відкритись
а я озираюсь і бачу трамвай, який на кінцевій повз твій будинок
усе повільніше, усе повільніше… і я можу вийти
але для чого? але до кого
нести свої сни, свої мрії й обірвані фрази,
обвітрені губи, вкутане горло і сині від холоду руки,
свій скромний хороший настрій, свою простуду
яка затягнулась на три сезони…
цей невиліковний стан мого марення запахом твого тіла
і цей невідкладний візит до тебе, який я щораз відкладаю на потім, на потім
страхи, які безперервно наздоганяють, хоч я наполегливо прошу
залишити мій горизонт, мої темні глибини, мої висоти…
сьогодні я все тобі розповім
ти довго мовчатимеш, довго дивитимешся у мої втомлені очі
повітря вдихатимеш довго й ще довше його видихатимеш
ти скажеш, що й так усе знав, і так все читав, і так усе бачив
та що з цим знанням робити – не знав і не знатимеш.