часом усі твої дні – нестримний вулкан емоцій
часом усе, що потрібно – це просто сісти й поплакати
не стримуй себе, відпусти весь цей біль
із різними формами та ознаками
і хай тебе не розуміють інші
хай тиснуть на тебе, дають поради…
хай тебе не хвилює це більше:
відвертість і щирість – зовсім не вада.
коли тебе обіймають рідні
найкращий друг каже: все в порядку
повір, зупинятись таки не потрібно
хіба, щоб де треба поставити крапки
візьми й зазирни мені в серце мигцем
тобі можна
і треба
бачити більше, ніж я зазвичай відкриваю
світу
в щоденних розмовах
з фальшиво спокійним лицем
у фразах загальних і безтолкових –
немає зерна
немає світла
не хочу я похапцем про почуття
говорити
й мовчати не хочу
звісно
та завше бракує повітря
ковтка
бракує питань,
а не відповідей
аби з глибини душі чи очей бодай
вилити геть усі, тихі і навіть гучні,
сльози
і разом випити їх
хтозна чи допоможе
ти просто будь поряд
зі мною
у цій боротьбі
просто
будь поряд.
усе те, від чого я так відчайдушно втікала
усе, що ховала подалі від себе й від світу
виходить із мене текстами, римами, мовами
тіла й любові,
давно призабутою правдою
відкритою заново істиною
старими питаннями – новими відповідями.
у дзеркалі відображеннями
чужими і рідними…
які промовляють до мене
які промовляють до мене
але я не чую,
бо пам’ять…
вона завжди робить вигляд, що
все контролює,
(хоч насправді махлює)
і вправно жонглює спогадами
із довгими сивими бородами.
мені б мати доступ до всього
дізнатися б ще трохи більше,
аніж вдавалось до цього
аби не забути нічого,
аби схаменутись і знову
відчути, як там, за спиною
немов стиглі грона
беруть й виростають крила
і якась магічна сила,
про яку не просила,
але за яку дякую,
робить мене щасливою
робить мене важливою
робить мене безстрашною.
це те відчуття, коли все найважче з твоїх плечей
наче лавина летить додолу
безцеремонно
швидкість шалена, як на шосе.
і хоч трохи страшно, та це перемога!
це те відчуття, коли після темної ночі настає день
кожен світанок такий солодкий
і непередбачуваний
ти даш собі раду, навіть якщо усе
ще болить
десь глибоко в грудях,
що й не намацати.
це те відчуття, коли ти цілуєш його лице,
яке пахне хлібом, щойно намащеним маслом
успіх не в тому, щоб лізти зі шкіри щодень
а в тому, щоб бути зараз і тут багатими.
це те відчуття, коли за собою нічого не тягнеш вже
коли відпускати так легко, як дихати, мріяти
свобода – це шанс літати вище! і ще
більше у себе вірити.
час невпинно біжить, поспішає
ти тримаєш за руки й за ноги дні,
які відцвітають
швидше, ніж зазвичай
швидше, ніж хочуть і можуть…
дихай!
дихай на повні груди
дихай і видихай
кажуть, це допоможе
кажуть, завжди так не буде,
трішечки почекай.
сонце тебе розбудить
і світло своє розіллє повсюду
ти лиш не замовкай!
ти лиш розповідай…
я знаю,
як важко сьогодні тобі
як довго тягнуться дні, тижні, місяці..
як цифри та назви змінюються,
як почуття знецінюються
і як усе повторюються,
наче по колу…
розчарування таке неминуче, як втома.
хронічна втома
чекати
ще
й знову.
мені потрібно знати, як ти.
важливо почути,
що все в порядку.
що зміг все почати спочатку
з ніжною, справжньою, доброю,
з єдиною і неповторною,
яка саме для тебе, яка замість мене
вривається в сни і цілує очі,
бо так сильно любить, бо так сильно хоче…
бути з тобою
без жодних “але”,
без жодних: “не зараз”, “не треба”, “не можу” –
раз і назавше.
у тебе все добре?
можливо дивно, та я про це думаю часто
частіше, ніж можна
й частіше, ніж варто
ти надто хороший, аби було байдуже знати
чи все з твоїм серцем в порядку.
ти надто хороший, аби не спитати
за тисячу років: як ти?
вони жбурляли у мене словами
нестерпно болючими,
липкими, колючими.
вони мали силу і ранили глибоко,
я ж була безголосою,
прозорою, тихою.
і зброї у мене не було жодної
а ту, що була, я постійно ховала
її мати соромно – то перевага.
я краще голими геть руками
себе боронитиму,
коли вже зовсім несила буде терпіти
це лихо…
вони жбурляли у мене тишею,
в яку, як непроханий гість,
часто вривався глузливий сміх,
що стікав по спині гарячою лавою.
я й досі чую його і руки тремтять,
хоч так не буває,
так не буває зі мною
вони жбурляли у мене образами
байдужими поглядами,
безглуздими фразами,
що наче оси над головою
цілодобово дзижчали
і це, напевно, боліло найбільше
найбільше торкало
вони чіплялись до всього, що було іншим,
чого не розуміли, не знали
і хоч я сита була по горло,
їм усе було мало.
іноді мені сумно
іноді навіть дуже
я набираю у рот води, але це не навмисно
їм себе,
їм,
доїдаю…
думки розривають голову й душу
і, здається, що все шкереберть,
усе невпопад,
коли з собою сама не дружу.
коли не приймаю себе такою,
спустошеною, виснаженою і заплутаною…
трохи наляканою чи просто
ніким не вислуханою.
коли вдається не все й не одразу,
коли не вдається щоразу!
коли я зовсім одна
з болем своїм і своїми образами,
страхами, втратами, правдами, вигадками…
коли мовчання – не золото
а говорити, здається, важче, ніж дихати
коли відкриватися боляче,
та це твій
єдиний вихід
щоби йти далі, щоб дати раду.
і я не знаю,
як зізнаватися в тому,
що страшно,
коли невизначеність нависає сірою хмарою…
коли будні затягують нас з кінцями
коли атакують спогади,
роздуми,
люди з своїми порадами…
я йду назустріч собі і бачу нарешті правду
вона терпка і важка –
там солодкого мало
та, як же вона потрібна була!
як же я їй сьогодні рада.
ця весна проходить повз…
я не встигаю її відчути.
я просто її не бачу!
знаю, дерева давно вже цвітуть
там, он за тим будинком
знаю, як пахнуть…
як неймовірно пахнуть!
а я тут стою і вдихаю на повні груди
цю недовесну і сотні її відтінків.
я ж її так люблю…
я ж її знаю напам’ять
я ж її не пропускаю
ніколи!
вона щось дає, а щось – забирає,
щось – повертає.
я і сама нею стаю
й тоді там, всередині, все розцвітає
я розквітаю.
тому…
тому благаю
хай ця весна буде дооовгою
нехай триває.
я її наздожену і…
і заобіймаю!
нею надихаюся досхочу
і відпущу
тоді лише відпущу,
обіцяю.
мені подобається
тобі подобатися!
бачити, як
ти на мене дивишся…
як не соромишся
бути ніжнішим за ніжність
теплішим за сонце
чути, як солодко кличеш
як мужньо не тиснеш
на мене, коли наодинці залишитись хочу…
як даєш простір
як даєш час та простір
як гладиш волосся
вгадуєш настрій по голосу
мрії по погляду…
а ще мені, знаєш,
мені подобається
смішити тебе,
коли ти не чекаєш
будити,
коли ти береш й засинаєш раніше за мене
вирощуєш на підвіконниках квіти і зелень
каву заварюєш наче малюєш шедевр
мене надихаєш писати щоденно
знаю цей усміх напам’ять
ці руки на дотик…
в запаху цьому тону і вдихаю цей спокій
такий безмежний
такий бентежний
такий повноцінний
я поряд з тобою – безстрашна і сильна
залежна і водночас вільна
і мені це подобається
мені це подобається
мені подобається.
є дні, коли ти нічого з собою не можеш зробити,
береш і пишеш, пишеш, пишеш
слова – солодкі й не дуже,
тихі і ті, найгучніші.
кожна така нотатка, кожне зізнання,
кожен нелегкий спогад – це відкриття
і та правда, яку ти приймаєш, як ліки,
розбиває на друзки всі стіни та вікна,
що нависали перед тобою роками
а там … воля.
і зовсім ти не самотня.
там зовсім не страшно бути собою
чи бути слабкою,
чужою, не прийнятою, неконтрольованою
не такою, як інші,
чи не такою, як хочуть інші
більшою, меншою, кращою, гіршою…
монстром чи ангелом
віршем чи піснею
просто дитиною
просто мамою,
просто жінкою.
у мирі з собою, з своїми демонами
і сенсу немає доводити, яка ти насправді всередині.
там сотні твоїх чернеток – це тихий притулок
для виснажених і бездомних слів,
їм затишно й тепло у твоїх ніжних обіймах,
але вони рвуться на волю.
вони смиренно чекають,
аж поки ти їх візьмеш
й притулиш до серця свого
і до всіх тих сердець,
для яких твої вірші – не просто вірші,
а ти – не просто поет
не лише поет.
коли ти заплющуєш очі і зазираєш всередину себе
настільки глибоко, що злегка паморочиться у голові
лелеки злітаються високо в небо,
ти грієш вустами слова, що від тебе – тобі
від тебе лунають тобі
чому ти раніше себе не втішала?
не розмовляла з собою, як з другом, чому?
чому не жаліла, не обіймала?
це ж наче так просто – любити себе саму…
і коли ти наодинці з своїми думками,
і коли все, чого хочеться – тихо сховатись подалі від світу
сонце продовжує сходити рано
сонні птахи дивовижний вітають світанок
знай, твої рани – це тільки твої рани…
їх не загоїти поки ти їх не приймеш
повністю.
й тобі не змінити того, над чим зовсім не маєш влади
постійно тікати від правди – не вихід
кожна відверта розмова з собою – це право
бути тією, неідеальною,
ніжною, дивною, вільною, справжньою…
і дозволяти собі помилки
і не картати себе за них
і пам’ятати,
що в тебе є ти.
в тебе завжди є ти.
я так довго втікала від цього болю, але він мене все ж наздогнав.
я казала, що справлюсь сама, що проблеми нема і що зовсім мене не болить минуле
лиш клубок, що у горлі, стискав й дратував.
я вигляд робила, що мені байдуже.
я так довго втікала від цього болю, але він мене все ж наздогнав.
підкрадатись почав у сни, які досі не розшифрувати
він закрив мені рот, усі двері й шляхи,
думки інфікував
він став важчим і глибшим, ніж можна було чекати.
я так довго втікала від цього болю, але він мене все ж наздогнав
він стратег, тож сьогодні щодуху мчить переді мною
я боялась, ховалась: він тут, а я – там
поряд з ним я маленька і зовсім беззбройна.
я так довго втікала від цього болю, але він мене все ж наздогнав.
почала помічати його навіть там, де, здавалось, йому не місце
він знайшов мене і
просто взяв й обійняв.
біль просив не втікати від нього більше.
ти одним лише поглядом можеш витягнути мене із безодні суму,
ти розганяєш пусті тривоги влучним і вчасним жартом,
твоє почуття гумору – терпіти його не можу!
– ліки від втоми й поганого настрою.
і ні, ти не завжди знаєш, що мені треба казати,
не вмієш читати думки, на жаль чи на щастя,
та ми прокидаємось разом щоранку!
і ми готуємо разом сніданки:
панкейки – я, ти – нашу неперевершену кавку.
і я обожнюю все з тобою ділити навпіл,
хороші й не дуже дні ми зустрічаємо і проводжаємо, взявшись за руки,
бути удвох, жити удвох – високе мистецтво:
ми – творчі й натхненні, ми – повні ідей, ми – дивні космічні сполуки.
і, коли раптом щось йде не по нашому плану, дедлайни зриваються,
мрії стають не так легко досяжними, невдачі дивляться прямо у вічі –
від них не втекти…
знаєш, що робиш ти?! ти застосовуєш жартів своїх дивовижну магію.
і знову всміхаюсь я.
і знов усміхаємось ми!
й тоді повертаються наші прості суперсили.
“Все вдасться, – нагадуєш ти.
Все буде, як ми хотіли”
мій світ прокидається.
кімната наповнена світлом і сонцем –
в ній тепло і сонячно, навіть якщо за вікном дощить
мій світ не вагається:
біжить босоніж по улюблені іграшки в іншу кімнату,
з якими він ледь розлучився вчора
ще нібито сплю, але чую солодке: мамо!
вставай, мені тут потрібна твоя допомога!
мій світ усміхається.
я сонна й з примруженими очима
підходжу до нього, щоб поцілувати
ранкові обійми для мене – це щось дивовижне, святе
мій світ добре знається
на всіх моїх звичках до кави, зарядки й сніданку
ще нібито грається, але притуляє невимушено
до серця мого своє ніжне лице
мій світ біля мене гасає
а я – довкруж нього
у танці ранковім готую найкращі у світі панкейки
з варенням, яке передала з любов’ю бабуся
мій світ прибігає
на кухню й до того, як все скуштувати,
голосно каже: смачного, матуся!
коли вечоріє, мій світ позіхає.
лягає у ліжко й невтомно чекає на казку
я не зволікаю – вигадую розповідь швидко
до нашого звичного циклу: “Про рибку Джої”
можливо, книгу колись видам
з такою ж назвою
дитячих повчальних історій
мій світ засинає.
цілую в маленький носик, що дуже схожий на мій.
все інше – татове, кажуть.
я не сперечаюсь.
мій світ засинає
а я вдихаю
запах його найсолодших мрій.
сьогодні ти дивишся страху в очі.
перемагати себе – це завжди шалена праця,
вихід із зони комфорту,
найперше таксі до аеропорту вдосвіта-рано –
все так неочікувано…
так спонтанно.
і кожен схід сонця,
кожен дотик Його до тебе
кожен погляд прямісінько в очі, у саме серце, у шкіру та вени –
це однозначно щось більше, ніж просто щоденна
рутина.
й хоч ти сумнівалась в собі ще хвилину тому,
і хоч закривала обличчя руками, коли чула правду, що не до вподоби
сьогодні ти обираєш,
з ким пити каву
і як тамувати втому, фізичну й духовну
сьогодні ти відчиняєш двері, в які сама стукаєш,
а також ті, в які стукають інші.
мчати за покликом серця – це так красиво,
це так магічно.
ти ще не знаєш,
але тебе впустять скрізь, де ти маєш бути
і навіть туди, де, можливо, не маєш,
аби залишила по собі цю пригоршню ніжності.
бо кожне нове помешкання
кожен нещасний квадратний метр
наповнюється тобою ще до того, як ти увійдеш,
ще до того, як ти повіриш, що саме тут будеш жити
від завтра, наприклад
і всі ті непізнані досі грані, які ти відкриєш в собі вже після сніданку
всі ті слова та ідеї, що зваляться раптом на голову –
все це твоє, унікальне і неповторне.
ніхто не знає
ніхто й не здогадується,
що сьогодні ти вкотре виходиш із зони комфорту,
наче, по каву в кав’ярню, що через дорогу,
аби пізнати сповна смак
цього дивовижного зерна впевненості,
що в тобі проросло
ще до того,
як ти прокинулася.
я злилася, бо не могла заснути.
до ранку лишалася склянка води
і кілька годин,
які провести у муках безсоння,
коли ти один, здавалось, нестерпним
коли ніч ще довша за час до весни
то що вже казати про серпень?
який так далеко, що не доплисти…
рідний мій, як ти?
я обіцяла, що справлюсь і ми
навіть в різних містах, навіть в різних квартирах
будемо серцем одним,
одним тілом,
що нам вистачить сил!
я навчилась
кожен раз обіймати тебе через милі та простір
і глінтвейнів смачних не варити, як звикла, дві порції
цілувати тебе, ніби щойно зустріла
і любити, як, мабуть, ніколи не вміла.
мати час на кіно, доміно і книжки
тихо чай наливати у кружки й не пити,
хоча день був холодний
ця відстань між нами – це зло,
ти згодний?
навіть в різних містах, навіть в різних квартирах
в різних випадках, в різних вимірах
я радію, що саме Тебе
вибрала.
дай цій осені щось більше, ніж просто свою закритість
ти вірна настільки, що навіть повітря холодне
боїться торкатись твоїх грудей
ти вірна настільки, що жодне із твоїх слів немає натяку
на двозначність
і навіть ти, така вільна і ніжна,
ніколи ні на що не натякаєш…
навіть тОму,
хто так запекло чекає на тебе.
знаєш,
жодна із твоїх відповідей не розповість більше,
ніж передбачає саме питання
жоден із твоїх поглядів не викличе найменшої підозри
жодне із твоїх “ні” не матиме сумніву чи страху.
він ще не знає, як багато він втратив…
він ще не знає, що таких, як ти
треба тут і сьогодні брати.
за руку і не відпускати.
бо хіба не для цього існує осінь?
бо хіба не для цього існують фільми, які треба дивитися разом?
хіба не для цього існують вулиці, які мріють про ваші обійми?
хіба не для цього існують зорі,
аби взяти й поцілуватись там, де зламані ліхтарі,
але все одно побачити його очі?!
ця осінь дасть тобі більше, ніж просто відкритість.
ця осінь дасть тобі більше,
якщо
захочеш.
замість того, щоб сказати “пробач”,
ви мовчите.
плавно входите у нові дні, рахуєте нові зорі,
що з’являються на вашому небі
ловите хвилі на океані, заплющуєте очі…
ви незалежні!
прокидаєтесь серед найвищої у світі трави
серед найкращих у світі снів, найсолодших слів…
ви без мільйонів, ви без суперсили
щасливі!
себе віддаєте і відкриваєте собі навзаєм
та замість того, щоб часом сказати “пробач”,
ви мовчите.
ми відкладаєте
важливі вчинки й слова на завтра
але чи варто?
розмов багато, та
замість того, щоб просто сказати “пробач”
ви мовчите.
ви тікаєте.
ви зникаєте.
ви скучили більше, ніж уявляєте…
ви здатні на більше, коли прислухаєтесь
один до одного в різні моменти
ви здатні на більше, коли вибачаєтесь
вчасно.
без сентиментів.
ти мене довго шукав – я тебе довго чекала
ти різні книги до рук своїх брав
різні зап’ястя ти лоскотав
різні думки тебе турбували…
що ти про мене знав?
коли тебе вперше поцілувала,
коли несміливо за руку взяла
чи познайомила раптом з батьками…
я така ніжна була
я така дивна була
така смілива і неординарна
я б і сама закохалася в себе
якби змогла встояти перед твоїм шармом…
штормом емоцій
безмежно гарним
став ти для мене небом безхмарним
варто.
я кажу варто закохуватись навіть тоді,
коли це ще трохи зарано
коли, здається, тільки ти сходиш з розуму,
схоже, він теж
на грані.
перш, ніж відкритись тобі до останку
перш, ніж лягти з тобою у ліжко
потім прокинутись рано-вранці
і обійнятись шалено ніжно,
я запитаю тебе відверто
я запитаю, бо маю право
вибір робити, коли нестерпні
сумніви враз підступають лукаво
скільки у серці твоєму місця?
для новизни, для незвичних правил?
як швидко ти відпускаєш колишнє,
тривожні сни чи пусті образи?
де і коли ти був найвище?
що тебе аж туди підіймало?
чи підпускав ти когось так близько,
щоб навіть дихання бракувало… перш, ніж відкритись тобі до останку
чи закохатися втративши голову
я буду мріяти безперестанку
аби твої сни були кольоровими.
ти мене зовсім не знаєш
всі твої тихі “привіт” досі майже нічого не значать
а я тебе бачу – і руки в піт
а я тебе бачу і прагну затриматись
трохи надовше,
у цій хвилині, у цій кімнаті…
у твоїх очах, де щоразу так вільно!
хочеш, я туди пташкою раптом на мить залечу?!
якщо відпускатимеш,
відпускай п о в і л ь н о
попросиш залишитись – я не втечу.
так жаль, але
ти мене зовсім не знаєш
не надто багато розкажуть
сухі інстаграмні фото
а я тебе бачу – й здогадуюсь, хто ти
а я тебе бачу і я не проти
зробити тисячу кроків назустріч
як тільки кивнеш головою..
якщо тобі все ж під силу
дізнатися: хто я.
коли здається всі тексти написані
розмови завершені, закриті вікна і
спокій у вигляді чаю зеленого ніжно вливається
в наші складні септакорди
тоді ми високо
впевнено й вишукано
знаходимо відповіді на всі питання,
які часом тоннами сипляться звідусіль
й ці довгі роздуми, шалені роздуми
виводять мене з рівноваги,
якщо не приборкати
звісно
свій внутрішній важіль
моє відображення – ти…
я знаю, що вже пора спати,
але наш чай не закінчується
розмови продовжуються,
а вікна – відчиняються навстіж
аби впустити свіжості
у нашу кімнату, в цей дивний космос
магічної ніжності
тож, ти маєш знати
ти маєш вірити, що усе вчасно
ця ніч – прекрасна
а ти – мій найкращий друг.
я тут ставлю крапку
й все інше скажу тобі пошепки
так,
щоб ніхто
не почув.
я люблю іти з тобою на кухню опівночі
лягати разом на підлогу і будувати в думках хмарочоси
планувати подорожі, заощаджувати кошти, купувати авто
переїжджати з країни в країну, з квартири в квартиру,
робити перестановки
пакувати і розпаковувати валізи,
роздивлятись магніти на холодильнику,
переглядати фото п’ятирічної давності,
згадувати кумедні непорозуміння,
дурні сварки, через які ще раз сваритися,
потім ще раз миритися, ще раз сміятися,
бо вже колись обіцяли,
що більше до цього не повертатимемось…
ми – одне ціле, дві половини
часом невиспані, часом втомлені,
часом голодні чи незадоволені
собою чи іншими, словами, подіями,
покупками, сервісом, питаннями, відповідями…
такі, як всі, й водночас особливі ми
єдина я, єдиний ти.
на цій підлозі
у цій розмові
нам нема рівних
за нами не встигнути.
той, що солодкий такий, як літо,
завше вдягає на ноги мені шкарпетки,
аби не змерзла
навіть тоді, коли сплю
навіть тоді, коли тепло,
просить співати йому частіше,
просить писати ще більше віршів
просить всміхатися рано-вранці
хоч це так непросто
якщо ти та, інша пташка,
якій ще б хвилину
яка, як дитина,
в обіймах із ковдрою,
спить.
бути сонною
бути твоєю сонною кішкою
звичною, різною, ніжною
тією, що вдосвіта на пробіжку
витягне з ліжка нас
з тією, що ви сидите на дієті
подорожуєте на маріетас
тією, що поряд, навіть, коли далеко
тією, що любить
навіть, коли ти нестерпний –
це втіха
бути з тобою – це та, нова віха.
літо у літі
манговий присмак із гарбузовим насінням
на язиці,
розквітлі півонії…
бути з тобою – знаходити відповіді
у цих теплих днях
у цьому повітрі.
можна тікати від себе доооовго
не оглядатись назад і не зупинятись
можна.
тримати й триматися так, як ніколи
безсонно мчати в наступний день
хоча, вчора, схоже, ще досі триває…
коли тиждень за мить стає місяцем
й тягнеться, тягнеться вічність ця
аж, здається, кінця не має
хто знає?
хто запитає?
хто бачить, як щиро всміхаєшся ти щодня
й підтримуєш всіх довкола
як молишся Богу
як вдруге стаєш на ноги
не просиш про допомогу
чекаєш на перемогу…
ти – сильна моя.
і не випадково
ми завше навзаєм питаємо: як ти?
коли важко встати
коли треба мати
щось більше, ніж просто силу
щось більше, ніж просто крила
аби злетіти.
аби не впасти.
коли забуваєш, чому ти тут і для чого
коли обережно до кожного серця торкаєшся
коли твої сни – це щось більше, ніж просто тривоги
коли ти по суті не спиш, а весь час прокидаєшся
я не припиняю тебе обіймати
бо тільки тоді розумію, хто ти
щось вічно працює, щось – вічно ламається
і навіть, якщо я сьогодні проти
тобі не притаманно іти чи здаватися
я часом дивуюсь, дивуюсь вкотре, бо
не зустрічала такої відваги досі,
як у тобі
не відпускала так швидко образи
порожні, надумані
вирвані фрази – весь той непотріб,
що лиш весь час заважає,
у вирій….
мені не потрібно бути дорослою
щоб відчайдушно любити пригоди
жити за розкладом – зовсім не скучно,
якщо ми виходимо з дому разом
і разом входимо.
спасибі за цю висоту,
за цю рівновагу
спасибі, що вибрав мене, хоч я й не одразу
тобі повірила
дякую, що так вирішив,
дякую, що дозволив
серце відкрити лише мені.
дякую, що так вирішив
дякую, що читаєш
першим
ці дивні вірші.
бути відвертим – щось більше, ніж просто
дивитися в очі і зізнаватися в чомусь…
можна триматися міцно за руки,
але гуляти по той бік вулиці, правда?
в роздумах, спогадах, душевних травмах….
тобі не потрібно питати: як справи,
коли наші очі такі красномовні,
мені не потрібно ховати ці рани.
бути відвертим – це вірити,
знати, що ми безумовні.
зі спільними мріями, спільними шрамами
сьогодні, як завше, прокинулись рано ми
разом ми.
разом ми, звісно, сильніші і байдуже, що
часом хочеться просто посидіти в тиші
бути відвертим – це прагнути
зводити храми
просторі, світлі, величні.
бігти.
ще швидше.
падати і підійматись
знаю, найважче втрачати щось справді важливе
й ні з ким про це не говорити…
зрештою, навіть з собою
і ні, не мовчати,
а просто триматися краще сьогодні,
ніж вчора
і ні, не боятись
бо бути готовим до всього – на жаль неможливо
я знаю, я сильна
мені нещодавно снилось,
що я ураган зупиняю рукою
а потім сама ураганом стаю
мчу стрімголов над цією весною
і думаю, знаєш про що?
аби не нашкодити цвіту…
зараз у ньому насправді – півсвіту
в мені більше миру, аніж війни
такі дивні сни…
такі дивні сни.
нічого не зміниться, знаю, нічого не зміниться
зусюди крадуться крихкі і підступні “якби”
мені б зупинитися, бодай на хвилину,
та ніколи! ніколи, чуєш?!
весна зацвіла
мені треба біііігти.
хочу собі в Тобі не відмовляти
не засинати без тебе
за день до весни
це так незручно,
коли “зшиті” ми
у різних куточках світу…
я починаю, а ти завершуєш справи
я одягаюсь, а ти все знімаєш із себе
я біжу снідати – ти позіваєш
це ж треба?!
я увесь день – ти всю ніч без мене.
і наприкінці зими,
коли лютий коротший за відстань між нами,
коли морози так тиснуть, ніби востаннє,
коли світанок раніше щодня настає,
сніг все одно не тане,
його лиш більше стає.
я тебе так чекаю.
я собі так відмовляю.
як завше, в солодкому.
трохи у звичному.
й дуже в тобі.
хочу з тобою чай пити і розмовляти…
про день, про нас, про море, про все на світі
про те, як, наприклад, я люблю джаз
чи ти без екстриму не можеш жити
про те, як нестримно весь час біжить час
про те, як важливо людей хвалити
про те, скільки тонн ми купили морозива
про те, яка влада у нас непристойно жахлива
про мрії, про плани, про списки, потреби
біткоіни, гранти, ймовірність повернення
на батьківщину
про наші стосунки, роботу,
про нашу солодку дитину
про те, що я зовсім не маю на себе часу
ти теж…
тому тут ми сміємось і плачемо. разом
бо вже немає місця образам
в цих головах і у цих стінах…
це той, новий, вищий рівень.
про що б ми не думали й не говорили
ми завше лишаємось тим одним цілим,
яке створили.
тому я так
хочу з тобою чай пити і розмовляти…
про день, про нас, про море, про все на світі
сьогодні вертайся додому по швидше
нам треба виговоритись
і зігрітись.
бо кожного разу, коли я хочу тебе забути
коли твердо вирішую, що так більше не можу
ти робиш щось звичне, в своєму дусі
і я тут місця собі не знаходжу.
давай, обіймай мене знову, як вперше
давай, повертай мене, повертай
колись ти вже влучив мені прямо в серце
колись ти казав уже: “почекай”
знімай, знімай свою куртку і будь, як вдома
сідай на диван – приготую чай
нам двом потрібна коротка розмова
хоч я почала б не з розмов, та нехай
ти б не прийшов, якби сумнівався
я б не впустила, якби не хотіла
клади свою руку мені на волосся
я скучила.
і я не вмію
обманювати
мені так подобається тобою пахнути
я скучила….
мені так подобається з тобою тягнути
час до світанку
я скучила.
скучала безперестанку.
ці вечори, що тривають до пізньої ночі
надто солодкі, надто хвилюючі, тихі
просто мовчу і, тримаючи руку на пульсі,
бачу, що ти не спиш…
слухаєш музику, мабуть, як я
і, як завше,
читаєш щось фантастичне
знаю.
знаю, це безнадійно
чекати,
що ти напишеш
сьогодні
я одягалась у тебе, як в свіжий светр
й додому несла відчайдушно
ці дивовижні і дивні хвилини ілюзій
знаю, ми друзі…
знаю, ми друзі.
у спільному одязі, спільному розпачі
спільному збудженні
тільки щоразу, коли обіймаєш мене
своїм велетенським серцем,
руки мої потім довго ще пахнуть твоїм волоссям,
вчорашнім сонцем
вдихати цей запах – це ніби летіти у космос
наш спільний космос.
я вже доросла…
я вже доросла.
але не настільки, щоб припинити
жити за розкладом
але не настільки, щоб припинити
бути маленькою
дивною дівчинкою
головне, що твоєю…
головне, що з тобою
ми разом онлайн
сьогодні.
головне, що з тобою
на це
ми
згодні.
я знаю, ти думаєш досі про неї.
і ні, не постійно,
але перед сном
коли вже кілька днів поспіль
заснути потрібно до півночі…
нервово рахуєш усе, що можливо:
від слів до хвилин,
жіночих імен, гімалайських вершин
від зустрічей, що так і не відбулися
до поцілунків, які невідомо-де
загубилися.
від снів, які все ж не здійснилися
до мрій, які вголос не вимовилися…
а хтозна, якби
вона прочитала твої думки,
навчилась приймати вхідні дзвінки
тобі розказати всю правду про них
наважилася…
ти сам відпустив би її, хоча й ви
разом досить красиво дивилися…
ти ляж і поспи.
безсоння безсиле, якщо з ним на «ти»
і не читай її вірші і книги
їй снилось недавно, що ти
щасливий.
і закладаючи пасмо волосся за вухо їй обережно
ти спрагло вдихав її запах, який, мов столітнє вино, п’янив
ти завше чекав точних знаків
не звик свої очі ховати
коли хтось дорогу тобі
переходив
ти вмів її відпускати
без довгих прощань, без зайвих питань, без рук, без благань, без сліз
не наздоганяти
бо бігти за нею – це шанс зіпсувати
все те, що було – ти зробив все, що міг
вона не від тебе тікає.
втомилась, заплуталась поміж щоденних своїх маршрутів,
як у павутинці
тут вона ніжна й покірна
там – вона грізна і вільна
з собою сама
наодинці
ти вмієш її повертати
хай навіть вона уникає побачень
хай навіть не чує слів
говорить хай надто багато
або хай по декілька днів мовчить….
ти вмієш її добре знати
підходити і обіймати
підходити і цілувати
підходити і підіймати до неба
поки вона розкидає глибоких образ намисто
ти завше сильніший і крапка
ти не дозволиш чекати до завтра
навіть, якщо вона досі ще злиться.
мені потрібно час від часу згадувати тебе
час від часу торкатися довгими пальцями
твого стиглого теплого подиху
вірити в те, що ти там, на четвертому поверсі,
досі чекаєш
досі читаєш мене, наче свіжу поезію
і засинаєш
мені потрібно час від часу говорити з тобою
огортати себе твоїм голосом з шаленим поспіхом
і завмирати
знати, що ти набереш мене ввечері після десятої
зустрічі ці – надто солодкі, щоб їх пропускати
мені потрібно час від часу тебе забувати
час від часу тікати самій у себе
в глибоку задуму, в безкраї широти
безпечного тихого всесвіту
чекати, щоб ти прочитав ці рядки і в ту ж мить
боятись, щоб ти бодай слово побачив.
Вона живе у сусідній квартирі і часом заходить до нього по цукор
не знає ще, як його звати, але крадькома забирає зі скриньки листи
які він не рухав уже місяцями
красиве ім’я, популярне, сім букв
пасує йому
але він так навряд чи вважає
коли вона чує, як він відмикає квартиру,
хапає ключі і теж вибігає з дому
бачить очі його, легку усмішку, спину…
він говорить “привіт”, вона робить вигляд, що їй нема діла до нього
ця дівчина кожного дня на балконі читає ранкову газету
закохана в Баха й без кави не уявляє свого життя
не їсть після шести, час від часу малює портрети
один раз на тиждень – танці,
двічі – басейн й спортзал
вона не із тих, хто страждає й раптово втрачає голову
не з тих, хто виходить без шапки у двадцятиградусний лютий мороз
цей хлопець нічого не робить та скоро зведе її з розуму
це ніби нав’язливий стан
чи, відверто, класичний гіпноз
скільки затишних вечорів теплі мрії її колихали?
мало було його, та багато наснилось про нього снів
як, наприклад, вони разом в сніжки грали
чи шукали по місту смачних глітвейнів
вона досі із ним по сусідству живе
він, як завжди, в роботі, у тонні справ
вона впевнена, що
тут без шансів, але
він таємно читає її інстаграм.
з понеділка візьму себе в руки й забуду про тебе
і хай падає сніг,
але з моїх очей не народяться солені ріки
буде танути лід,
розцвітатимуть квіти нового життя
нам ці дні, щоб радіти
нам ці дні, щоб плекати нові почуття
мандрувати цим світом
усміхатись до вух і кричати щодуху:
“Я, чуєте, я – найщасливіший!”
і так без вороття
ти послухай мене – мушу дещо тобі сказати
хай мені пощастить, поки світло горить у твоєму вікні
сподіваюсь, не спиш
я так хочу забути, не знати тебе, не кохати.
час вертати назад – це брехати собі, програвати…
я вже надто далеко зайшла, щоби здатись
ти, як завжди мовчиш
і коли відпустиш,
я триматимусь день,
я триматимусь два
в океанах моїх очей засинатиме втома і туга
а дні бігтимуть в даль, сніг застелить печаль
мене інший любитиме, тебе – друга.
сьогодні ти трохи інакша
твій погляд проникливий
руки тепліші
смієшся частіше, ніж зазвичай
трохи рідніша – моя, але інша
біжиш по схід сонця за небокрай
вертайся скоріше!
я сам тут п’ю чай
мені спокійніше,
коли ти цілуєш мій голос очима
чи обіймаєш, неначе дитина
коли забуваєш, що вчора робила,
але пам’ятаєш всі цифри й свята
така ти одна…
я люблю тебе більше
кожного дня.
глибока і ніжна – ти вся в цих словах
нестримна і вільна
від твого проміння
мурашки
біжать
по плечах.
любов до тебе – без меж й горизонтів
ти мій дорогий, найкоштовніший камінь
із дна океану, із гір високих
ти – з мрій… ароматних, п’янких, мигдальних
ти – літо моє, запашне і квітуче
тебе я вдихаю на повні груди
з тобою спокійно, з тобою хвилююче
з тобою все є, з тобою все буде
і я б так дивилась на тебе без міри
не спала б з тобою – та скільки завгодно
ночами і днями в обіймах довіри
нам разом тепло, разом нам добре
тобі обіцяю завжди і назавжди
дні безтурботні і сни кольорові
спасибі тобі, що ти – з нами
моя дитино, моя любове.
в такі дні затяжні я лишаюся вдома
й неважливо що там, за вікном,
уже кілька днів поспіль так пахне тобою
як м’ятними травами
солодкими справами,
що врешті до літа складають дорогу.
сьогодні ти правий
сьогодні – неправильно
триматись за те, що зависло у просторі й часі.
життя в сірій масі –
настільки знебарвлене,
настільки позбавлене
радості, росту і щастя.
ми – інші, нестримні ми
для нас світить сонце і зорі будують блаженні сузір’я
для нас горизонти – такі ж безкінечні,
такі ж неосяжні
як тиха сімейна довіра.
і ти такий вчасний
і ми такі збуджені новими нами
що тягнеться в ніч хвилювання цього серпантин
бо зараз лягати спати – це ближче ставати до правди
щоб врешті вдихнути твій запах –
цей довгоочікуваний і солодкий мотив.
речей, про які ми мовчимо, стає дедалі більше
слів, які треба ковтати, уже не злічити
ми тут стоїмо, ми дивимось повз один одного
й над нашими головами пролітають птахи
невинні, як діти
а ми стоїмо і вуста не ворушаться,
легені тремтять від кожного вдиху і видиху
я не поспішаю – не хочу сполохати
твою таємничість, незламність і витримку
і ми стоїмо, і в моменти такі
я вбиваю в собі непідвладну підступну істерику
мені не потрібен цей вдаваний сміх
мені не потрібні ці напади ревнощів
і ми мовчимо, і ніхто цю межу більше не переступить
будуть лити дощі, буде падати сніг
замерзатимуть ріки, скрипітимуть двері
а ми рот на замок, до зізнання ще крок
та хай краще лежить на папері
скільки ще, скажи, днів я стоятиму тут
біля твого плеча і боятимусь глянути в очі
скільки ще, скажи, слів вириватимуться, наче кулі, на волю
я так довго мовчу, хоч насправді люблю тебе більше щоразу
а бажання про це розказати
схоже на спрагу.
не можна тримати усе тільки в собі і твіттері
ходити постійно по колу і закривати на правду очі
у рот набирати води, відводити погляд, шукати окремі маршрути
навмисне всміхатися іншим, умовно хворіти на кілька днів,
щоб тільки від всього сховатись: від чогось – втекти, а щось – забути
мені б твоє вміння казати прямо,
мені б твою здатність на все забивати
й це дике шаленство і цю спонтанність
багатогранність твою, багатогранність…
та є слова, які краще не вимовляти
та є думки, які треба ховати, ховати глибоко – і це не найбільша мудрість
і є щось таке, що не дозволяє спати, та краще не спати,
ніж потім жаліти про поспіх, відвертість чи дурість
бо рухи мої такі невиправдані, усе таке награне, сковане, дивне
довкола кричать-палають міські ліхтарі, спонукають відкритись
а я озираюсь і бачу трамвай, який на кінцевій повз твій будинок
усе повільніше, усе повільніше… і я можу вийти
але для чого? але до кого
нести свої сни, свої мрії й обірвані фрази,
обвітрені губи, вкутане горло і сині від холоду руки,
свій скромний хороший настрій, свою простуду
яка затягнулась на три сезони…
цей невиліковний стан мого марення запахом твого тіла
і цей невідкладний візит до тебе, який я щораз відкладаю на потім, на потім
страхи, які безперервно наздоганяють, хоч я наполегливо прошу
залишити мій горизонт, мої темні глибини, мої висоти…
сьогодні я все тобі розповім
ти довго мовчатимеш, довго дивитимешся у мої втомлені очі
повітря вдихатимеш довго й ще довше його видихатимеш
ти скажеш, що й так усе знав, і так все читав, і так усе бачив
та що з цим знанням робити – не знав і не знатимеш.
тонни, мільйони слів, безсонних ночей, написаних і
ненаписаних віршів стоси зім’яті, кинуті деінде
аби лиш подалі від тебе, від твоїх очей…
ти завше дивишся глибше, ти завше бачиш усе
ти знаєш мої думки, які я наважусь сказати лише за тиждень
ти – мій мікроскоп, ти – мій найточніший прилад
вимірюєш всі коливання, найбільші й найменші сплески моїх емоцій
ти знаєш весь мій горизонт, весь мій ландшафт, всі мої хмари і сонця
та зараз зима.
і я така непостійна, така стрімка, така мрійлива і вільна
зі мною напрочуд легко, а часом до болю важко
я знаю, від цього у тебе нестримно ганяють мурашки
якщо не за місяць, якщо не за два, то коли
закінчиться вся ця мерзлота?
мені б тільки снігу лапатого,
мені б лиш Різдва і Нового року краплину
а далі, можна, весна?!
і я на хвилину повірю в дива
у те, що тепло поза плином часу і простору в наших серцях
у те, що любов ніколи не спить
у те, що саме вона зігріває й голубить…
у те, що насправді весна в нас самих, у святах наших й буднях
у те, що поряд не ми, а найкращі із наших проекцій
у те, що якраз у зими найпрекрасніші миті в колекції.
а знаєш, тримати тебе за руку – це ніби поволі ставати тобою
робити ті самі кроки, любити ті самі книги і пити ту саму каву
а знаєш, дивитись у твої очі – це знову хотіти на море
таке осіннє, таке спонтанне…
де всі мої мрії, всі мої плани, всі мої правди і справи –
такі мізерні, такі банальні
мені так потрібні ті хвилі й хвилини з тобою там, де ми справжні
бо завше бракує того, що тримає нас в тонусі,
в надто важливій і невідкладній гармонії з світом
бо завше бракує того, хто незмінно цілує нас на ніч
так ніжно і так невимовно тендітно,
щоб не розбудити…
мені так цікаво, чи вмієш ти жити
чи хочеш і можеш бути достатньо відкритим
чи любиш своє ім’я і чи знаєш, про що я найбільше мрію
наскільки сьогодні твоя і наскільки тебе розумію…
а знаєш, тримати тебе за руку – це ніби прийти на детектор правди
казати все точно і чесно, але запинатись на кожному слові
мені так потрібні ті хвилі й хвилини з тобою там, де ми справжні
мені так потрібно бути з тобою на морі.а знаєш, тримати тебе за руку – це ніби поволі ставати тобою
робити ті самі кроки, любити ті самі книги і пити ту саму каву
а знаєш, дивитись у твої очі – це знову хотіти на море
таке осіннє, таке спонтанне…
де всі мої мрії, всі мої плани, всі мої правди і справи –
такі мізерні, такі банальні
мені так потрібні ті хвилі й хвилини з тобою там, де ми справжні
бо завше бракує того, що тримає нас в тонусі,
в надто важливій і невідкладній гармонії з світом
бо завше бракує того, хто незмінно цілує нас на ніч
так ніжно і так невимовно тендітно,
щоб не розбудити…
мені так цікаво, чи вмієш ти жити
чи хочеш і можеш бути достатньо відкритим
чи любиш своє ім’я і чи знаєш, про що я найбільше мрію
наскільки сьогодні твоя і наскільки тебе розумію…
а знаєш, тримати тебе за руку – це ніби прийти на детектор правди
казати все точно і чесно, але запинатись на кожному слові
мені так потрібні ті хвилі й хвилини з тобою там, де ми справжні
мені так потрібно бути з тобою на морі.
іноді думаю:
навіщо я думаю, якщо і так не зможу зізнатись тобі у всьому…
якщо і так не зможу спинити ці лоскітливі й спонтанні ідеї
ці неоднозначні погляди, обірвані фрази, місячні фази…
а знаєш, ранкові алеї у звичному парку ще кращі, ніж денні
а знаєш, безсоння удвічі солодше, якщо ти в мережі
а знаєш, твої смс мене змушують довго вдихати повітря
пірнати повільно під воду і зрештою там видихати
я знаю, ти вмієш триматись навіть, якщо все довкола затихло
я знаю, ти можеш мовчати, навіть коли вже пора говорити.
іноді думаю:
навіщо я думаю, якщо і так не зможу зізнатись тобі у всьому
якщо не зможу сказати все прямо чи хоч би проговоритись
мені бодай крихту тебе, щоби завтра не згинути з голоду
мені бодай трохи відваги, щоб врешті наважитись зблизитись.
а знаєш, сьогодні туман такий білий, що поряд нічого не видно
а знаєш, мій кожен наступний день дуже схожий на попередній
а знаєш, в цю мить листя падає тихо й покірно
від його шелесту – затишно й тепло.
а знаєш, ніщо так не змушує вірити, як чергова невдача
а знаєш, усі мої плани – останнім часом це розкіш
а знаєш, чотири стіни – це не так уже й страшно
але по суті – не так вже і просто.
іноді думаю:
навіщо я думаю, якщо і так не зможу зізнатись тобі у всьому..
не зможу зібрати слова чи вибрати колір плаття…
а знаєш, я досі не вмію збиратися швидко, але
якщо ти чекаєш внизу, я – миттю.
іноді мрії доводиться відкладати у велику картонну коробку
на більш вдалий наступний день чи можливо місяць
зазвичай планувати – це ніби вивчати живопис бароко:
зусиль півмільярда, аби хоч на половину вдалося..
іноді замість правди чи успіху можна дістати підробку
зусиль півмільярда – а маєш по суті нічого
іноді те, що найважче зробити так просто
а до найлегшого ж – дорога найдовша.
іноді мрії – це зовсім не те, що нестримно морочить нам голову
так само, як те, чого хочемо – зовсім не те, що насправді потрібно
зусиль півмільярда – і знову тихенько додому
щоб мріяти далі – незламно й безмірно.
цей місяць уповні такий підступний
завжди підкрадається в нашу кімнату
в наші думки
в наші стосунки
в наше маленьке «все»
його так багато!
такий швидкий і такий непостійний
по собі лишаючи смерчі і бурі,
тисне на нас крізь дерева і стіни
тисне й втішається у нічній зажурі
тихо приходить і тихо тікає
нас обігравши, як завжди, у дурня
тінями довгими огортає
і ми чекаємо ранку майбутнього…
місяцю милий, ти так далеко
ти так віртуозно даруєш безсоння…
мені й намагатись заснути даремно
не те що втамовувати біль у скронях
місяцю милий, мені б до ранку
забути про те, що стискаю в долонях
давай, я зараз закрию фіранку
і ти дозволиш заснути сьогодні.
вже зовсім скоро
вже зовсім близько…
терпіти цю пору, запаморочливу і спекотну,
не так вже і просто, а зиску – ніякого.
швидше! а можна швидше?!
я ж тут сама. я ж тут без нього,
а дні, наче вічність…
чекати так довго –
це ніби летіти на місяць,
а потім рвонути додолу – і вмить зрозуміти,
що гірше за відстань – лиш час, що минає, без тебе.
й до нас – я рахую години, а не кілометри…
до нас – я рахую секунди і це так нестерпно
топтатись на місці
в повільному темпі…
я вже зовсім скоро, якщо відверто.
я вже зовсім близько, хоча й далеко.
я кожного дня сідаю в автобус і їду до тебе
(спонтанна безмежно!)
такою простою і тихою, сонною, справжньою
такою шаленою і відважною…
з волоссям нашвидкуруч зібраним у косу чи пучок
з валізою напівпорожньою, бо найважливіше те, що
у серці або в голові
і хай не порветься та нитка любові
хай не обірветься в мені
те вперте бажання чи та безкінечна сила
та мрія почути: «нарешті ми разом, мила!»
і я не скаржусь на те, що автобус, як завше, повзе
на те, що повітря стабільно важке і гаряче
на те, що дороги жахливі, на те, що занадто довгі
на те, що плани примхливі, на те, що руки вологі
на те, що літо прекрасне, а разом з тим і нестерпне
на те, що все закрутилось довкола сумного «далеко»
на те, що заснути без тебе – не спати зовсім
на те, що треба чекати на привід, на вихід, на осінь…
на те, що зарадити може лиш спокій і час
на те, що скучила так, що вже зносить дах…
на те, що насправді не можу ніяк без тебе
на те, що мандрівки ці сняться ледь не щоденно…
на те, що бракує терпіння, бракує сили
прошу, забери мене, милий!
без тонни слів і красивих фраз
прошу, забери мене, милий, гаразд?!
без тонни слів і красивих фраз
з собою,
до себе,
до нас.
й та ніжність, з якою ти вимовляєш моє ім’я…
той спокій, який ти щоденно й невтомно даруєш…
той погляд, що навіть крізь гори й моря
мене зігріває, коли ночую
за декілька сотень кілометрів одна
і так бракує мені тебе
так бракує…
бо я нетерпляча,
я зовсім навіть не сильна
розлука для мене – це завше тривожна туга..
так ніби хтось поряд навмисно вмикає
усю цю дику нервову напругу…
і навіть, якщо сьогодні всю ніч
я чутиму, як відправляються і прибувають рейси
цілуються люди і тягнуть важкі на колесах валізи
прощаються довго або надто швидко
чекають когось чи на щось потрібне…
я не припинятиму чути твій голос
я твердо стоятиму на своєму
і хоч нам ще довго не бути поруч
ти в серці моєму.
в серці моєму.
подорожі затяжні і глибокі, наче тумани ранкові у горах
різні завжди, ностальгійні, хвилюючі, довгі
з присмаком заходу сонця
а потім з його неповторним сходом
вільні і непередбачувані
наче стихії безповоротні й раптові
але подорожні….
вони ніби щойно із фільму радянського
входять і кажуть: «доцю, а вільно ось тут, біля тебе? можна?»
ніби щойно із поля або заводу, де зміна закінчилась трохи раніше,
ніж почалися зміни в житті
бо що може бути краще, аніж прийти додому раніше на дві години
чи встигнути на вечірній автобус, як на останній човен на інший берег
де тебе завше чекають рідні?!
подорожі – це такий невловимо нестерпний запах
парфумів диких і ще чогось дуже тонкого, а часто й незрозумілого
до чого тобі зовсім немає ні часу, ні діла
бо головне, що зорі таки зійшлися
бо головне, що ніхто не спізнився
бо головне, що ти зараз тут – їдеш…
коли дні заплутуються, як волосся
коли повітря звисає важким каркасом
коли ти врешті розплющуєш очі
зранку наприклад або опівночі
спрагла і виснажена черговим сном
руки самі лягають на тепле обличчя
руки лягають тобі на чоло
аби хоча б якось тебе втихомирити
аби хоча б щось тобі допомогло
врешті виплутатись із цього лабіринту
врешті визнати, що тобі це набридло…
кожен раз оглядатись в минуле
кожен раз опускатись глибоко на дно
земні справи аж надто безжально заплутані
але грузнути в них – ризиковано.
так, як день переходить у ніч
так, як дихати хочеться щосекунди
так, як ти спішиш до нього на зустріч
так, як він для тебе повсюди
так, як спека виснажує невблаганно
так, як розкіш не в тому, щоб бути багатим
так, як радість безслідно загоює рани
так, як місяць нас тихо вкладає спати
відпусти всі тривоги із серця
просто вижени все, що зайвим було
хай неспокою нитка візьме й розірветься
і розплутається що до цих пір не могло.
грізні мої думки і ця невизначеність, що так набридла, як запах
який ненав’язливо корчить із себе твого тимчасового власника
а ти бережеш той парфум, як останній
і зволікаєш усе, зволікаєш…
сумніви ці безкінечні, затяжні докори, відчай розмитий і обережність,
яка ніби в перший політ, але вправно і впевнено
вкотре збиває з ніг
знай, я залежна
знай, я настільки збентежена,
що навіть видих і вдих – наче дика невпевненість
що навіть сон до опівночі – завжди невиспаність
що навіть ранок удосвіта – тихий і звичний вже
як мовчазний співрозмовник
і так втомило мене таке замкнуте коло
так втомило мене
пересипати з пустого в порожнє і ці щоденні нові слова
різних мов любові, які не встигаю вивчити
й всі ці знання, що горою до звершень нових накопичуються
тиснуть й нерідко вилазять боком
паузи ці – то короткі, то довгі – лише провокують ховатись
і ця закритість – це ніби новий лейтмотив
новий епізод,
щоб назад не вертатись.
все, чого я хотіла, це просто пахнути твоїм присмаком
все, чого я хотіла, просто дихати поряд з тобою
все, чого я хотіла, ловити ті видихи,
які випускав ти по кожному слову.
все, чого ти хотів, ти просив з притиском
все, чого ти хотів, так полохало мене, наче темінь
все, чого ти хотів, атомні вибухи,
хімічні реакції, паралелі.
все, чого я хотіла – не хотів ти
все, чого ти хотів… мотлохом вкрите й досі
все, чого я хотіла, ілюзії й сни
такі ж, як і ти, безголосі.
все, чого ти хотів, я не змогла втримати
все, чого я хотіла, тобі було не під силу
вибач, що все ж не зуміла звикнути
я просто не встигла ще. просто не встигла.
будні затягують нас в чергову депресію
затяжну, безвилазну, довгу
все, що довкола – суцільна агресія
яка важким каменем тисне у голову.
я не така, як колись ти вподобав, із першого погляду
дні оповиті дощами і снігом завжди лишають калюжі
які висихають. згодом.
я розповідаю про того, хто поряд сидить і голубить
навіть, коли я сплю і не чую
навіть, коли до нас хмари байдужі –
зорі тут падають завше під ноги
і я цілую тебе. цілую.
ти прокидаєшся в дні новому і все прекрасне довкола танцює.
я усміхаюся й зовсім ще сонна
тебе обіймаю хвилястим волоссям
ти кажеш: лоскоче мене, лоскоче.
а я: це здалося тобі, здалося…
навчи мене любити себе
не егоїстично і самовдоволено.
так, як про це написав колись Фрейд
так, як це нині загально дозволено.
навчи мене плювати на те
що їсть із середини, мучить і знищує
дай мені той ефективний рецепт
який свідомість лікує й очищує.
навчи мене жити тут і тепер
а не стрибати в минуле з майбутнього
там не стояти, де завше мете
в снах не шукати нічого путнього.
навчи мене помічати дрібне
часто всміхатись, йти в ногу з часом
і не ускладнювати просте,
щоби життя не ставало хаосом.
достатньо твого «все буде добре»
аби розігнати хмари
аби зима стала літом
вересень – квітнем
хтось чужий – рідним
а смуток – медом
стікав по губах…
що може бути солодше за тебе?
краще за тебе?
ближче до мене?
всі ці потреби, щоденні проблеми
не варті нічого – я хочу до тебе.
жити з тобою, дивитись на небо
лежати під пледом рааазом
все це приходить з часом…
й навіть, якщо ми раптом
ще не готові
достатньо твого «все буде добре»
щоби я витерла сльози
щоби всміхнулась очима
забула причини
і тихо сказала «спасибі»
за всі щохвилинні «кохаю»
за всі ці щоденні «чекаю»
за всі «розумію» і «знаю»
спасибі тобі. безкрає.
і поки я тут стою
вивчаю тебе ніби під мікроскопом
втрачаю частину себе, аби віднайти нову
повз наше взуття мчать у звичні місця потяги
їх не спинити навіть собою
ти надто близький
щоб образити докором
твій погляд – це ліки, твій дотик, мов сніг
що все ще лягає на плечі без огляду
на те, що вже квітень нас підстеріг
і час дорогий
час безцінний з тобою
він тисне на газ, я ж прошу – зупинись!
бо те, що знайшли ми торік весною
варте того, щоб ще раз подивитись
й так багато того
що не варте нічого
так багато тих слів, без яких ми могли б обійтись
так багато речей, які роблять валізу важкою
мрій так багато, які ще мають здійснитись
і так мало тебе
і нестерпне таке чекання
і солодкий такий кожен день, що не просить спішити
і вже рідні такі ці тіла й ці щоденні зізнання
і прекрасна любов, яку можна і треба ділити.
майже півстакана холодної-холодної весни
вип’ю сама до дна –
смуток не хочу ділити
добре, що небо відкрите щодня –
його не сховати і не зачинити.
добре, що ти бачиш ті ж самі сни
добре, що снишся,
бо так ми ще ближче
слово «залишся» – поганий мотив
слово «прийди» – спонукає спішити.
тобі для зізнань не потрібно рим
мені ж без них
стало б важче жити
й можливо, нам ще бракує сил
та серця достатньо, аби любити.
мені не треба багато давати
наповнювати спорожнілі посудини вмію сама
всі зараз можуть так
спочатку приходити – потім тікати
так ніби шансів – тьма…
тобі не треба багато мати
тільки мій ключ і хороший смак
я зачекалась…
давай зустрічатись
трохи частіше хоча б.
тобі не треба багато знати
настільки все просто, що слів нема
я досі вдома
тебе чекати – звичка
непереборна.
де ти? звідки має подути вітер
звідки мають птахи прилетіти
мені принести щось хороше настільки
аби чекання солодшим стало на йоту
щоб я не здалась
щоб я ані кроку із місця нашого не ступила
милий
я так втомилась …
я так хотіла..
побудувати міцніші мости, що між нами грізно
проламуються день за днем, щоб не стало пізно…
я дарма лиха, я дарма залізна
ніжно…
тільки ти вмієш бути вірним
вмієш брати легко, відпускати – гідно
і давно пора
фарбувати в білий прапор свій…
мій єдиний,
я така смішна, коли прагну миру
я така твоя, коли ти щасливий
дивно…
ця весна така ще холодна, зимна
ще така чужа і тому нестримно
дмухає в мене сум, та вона не винна…
винна – тут тільки я,
бо хіба не видно?
я сама собі завдаю страждань, тонко і безупинно
що таке любов?!
коли ти щоденно
спокою просиш, та знов
все перевернуте ніби вверх дном…
завжди так мало слів,
завжди так мало розмов
в кого не без вузлів?
в кого не без дощів?
в кого не без цього…?
іноді щось невидиме тихо врізається в шкіру
я проганяю цей смуток
я розставляю скрізь пастки
я промовляю твоє ім’я
поспіль
кілька разів
так, загубившись, можна на бачити знаків
можна ділити все навпіл –
втрати, любов і недопалки снів…
я так підходжу, аби ти не бачив
я підкрадаюсь ще здалеку
знаю, не вистачить слів
ти недосяжний
ти надто гарячий
надто терпкий
і… до гіркоти мій.
найважливіше так важко сказати
найважливіше – це те, що завжди на дні
і я не вмію, як ти, промовчати
тому тримаюсь на відстані.
якби я відкрила тобі всю себе
найглибші думки, слова й таємниці
якби обійняла чимдуж і все, що тримала донині
посипалось вниз, як зерна пшениці
я не ховалася б більше ніде
я не мовчала б – тікала б з в’язниці
в яку посадила сама себе
і вірила, наче це все лиш нав’язливо сниться
я не тікала б від кожних дверей
не оминала б твої зіниці
не помічала б птахів і людей
і не просила б, аби ти здійснився.
я розквітала б, як сонячний день
переплітала б стрічки-чарівниці
в своєму волоссі, яке
тільки тобою лиш марить і дихає.
якби я відкрила тобі всю себе
отак без вагань, без тривог і печалі
ти не впізнав би моє лице
бо досі не знав, як в мені виглядаєш.
забувай мене плавно – згадати ще встигнеш
я мовчки сама якось прийду під твій поріг
забувай мене гарно – з сльозами і мріями
з уламками посуду і тоннами кіс
моїх визбираних на підлозі, на ліжку, між одягу
що досі тримають отой неземний аромат
стирай мене з пам’яті місячним голодом
змітай мене з тіла, гардин і кімнат…
змивай мої рухи, слова і картини
лови всі думки, що давно пройшли повз
твої очі. роки і хвилини –
це наче локальний наркоз.
забувай мене ніжно і дуже повільно
зсувай свою руку з мого живота
забувай мене довго – я добровільно
забуду тебе, як прийде весна.
коли перестану картати себе, народиться спокій
коли почну довіряти тобі, ти врешті всміхнешся з полегшенням
просто… я зазвичай заглядаю глибоко
аби не дай Бог ти чогось не применшив.
дивлюся на тебе – ти одинокий
як і завжди, не впускаєш нікого в свій дім –
найтихший у світі, широкий
так ніби ховаєш всю правду в нім.
коли перестану тікати від тебе, ми все ж перетнемся
десь недалеко від твоїх воріт, від твого вікна
знай, я знайду себе прямо в твоєму серці
знай, я шукаю ретельно, хоч досі пітьма
і жодного світла… жодної правди чи навіть брехні….
не помітила.
чесно, в мені більше сили нема, а любов затерпла
знай, це нестерпно.
знай, це нестерпна зима. невичерпна.
коли перестану картати себе, народиться істина
коли ти дізнаєшся все, скажеш тихо «пробач»
бо все, що було, це немов якась містика
в якій були ми і з десяток невдач.
хочеться гуляти нічним містом, як ніколи
з тобою хочеться
завжди
думки обрамлювати голосом,
слова вплітати у стрічки
себе шукати і знаходити
правду ховати, щоб знайти
одного дня всі твої домисли
всі мої прихоті і втримати
на тобі погляд довше подиху
затамувавши видихи
свої бажання зекономити
твої усі щоб виконати
так, щоб не зміг ти запідозрити
не зміг відмовитись чи зникнути
так неочікувано й голосно
чи тихо, наче колись ми
злякались власних снів і вдарились
лицем додолу восени
так боляче ще не бувало нам
не всім під силу таке винести
мені не страшно разом падати
мені не страшно разом йти
одне лиш важко усвідомити
я – вже не я і ти – не ти.
я пригадую, як колись не спала півночі, бо ти не спав
як тремтіла весь час й засинала в руках з телефоном
як дивилась на тебе без прав і підстав
як жила тобою, так ніби ти медом
намащений…. медом.
я пригадую, як сни відкривала глибокі тобі без потреби
захлинаючись страхом, який ти давно у мені породив
як ховала свій сором під шкіру, під ребра
як ковтала слова, які говорив
не так часто мені… говорив.
я пригадую, як колись обіймала тебе, бо щастило
як сиділа й мовчала, мовчала й сиділа з тобою у тиші
як тримала за руку і як відпускала…
надспокусливий запах твій так пантеличив
мене… пантеличив.
ти крадеш мій сон,
але я ніколи не попрошу тебе повернути його
буває, їси мої нерви, але їси гарно
так, що я збоку стою і милуюся
так, що тебе й зупиняти марно.
що б не вертілось весь день довкола –
твоїх очей все одно бракує
ти кажеш, що я смілива
ти кажеш, що я неповторна
ти вмієш казати це так, що я чую.
кава смакує, коли надворі ще темно
ти відчиняєш вікно і голосно кажеш: “холодно”
я відкриваю обійми і обережно
тобі на плече кладу свою голову.
і хоч цей день триває уже днів три –
я хочу, щоб він не завершувався
втримай його собою
втримай мене і втримайся
сьогодні не треба нікуди йти
давай заснемо і ще раз прокинемося.
бо просто, якби ти мене розумів…
якби відчував, як сильно потрібен
твій дотик руки на моєму плечі
твій подих далекий і дуже рідний.
бо просто, якби ти мене зустрів
тоді на вокзалі, в своєму місті
щоб сотні важких і чужих кілометрів
вмить стали солодкі і непомітні.
бо просто, якби ти мене посмів
спинити, коли вже на кроків десять
я відійшла від останніх слів,
які лиш мені довелося нести.
бо просто, якби ти мені показав
бодай би раз, що тобі важливо
бодай би два, що ти відчував
бодай би три, якщо це можливо…
я просто тоді відчинили б тобі
усі свої входи і виходи, сходи і ліфти
і тихо сказала б лише “спасибі”,
хоч досі не знаю, що б відповів ти…
я, здається, вдихаю цю музику,
що так просякла тобою, як вічність
й дивлюся мовчки спідлоба на небо,
що сіє запахи твого волосся…
знай, це повітря настільки вже рідне, що навіть не бісить
звична відсутність тебе й ця зима холодна.
я, здається, не сплю – просто марю густою безоднею ночі
й сни ті, що все-таки сняться, вимотують більше,
ніж будні важкі…
і ці вітри… тебе то приносять то знову надовго відносять
і ці мости, і ці двері, замки, ключі й світло – давно не мої.
я, здається, люблю твої руки і твій нерізкий
сигаретний присмак
ти не палиш багато, але не палити не можеш на жаль
я обіймаю тебе своїм поглядом й зовсім на тебе не тисну
знай, в мене вдома завжди твій улюблений чай.
коли ти поїхав й залишив мене одну,
у місті, яке
ледве тепле посеред зими
мене зігрівало
й вдихало себе у замерзлі пальці мої
щоб стерти зневіру, яку не спромігся ти
прибрати з очей,
що дивились на тебе так,
ніби ти увесь світ – власник днів і ночей…
я застигла у снах, розчинилась в повітрі, яке
вже не пахло тобою –
лиш іншими, іншими, іншими…
все тоді зупинилося – все.
і я більше не буду жаліти себе
бо ховатись у тишу
вже зовсім не смішно.
проте,
я не повернусь до тебе ніколи.
і це найгірше.
я уже не боюся зими
більше втрат не буде
бо найбільшу із них
я ще досі несу на спині
не втечу нікуди
куди я – туди й біль
куди ти – туди сіль
на рану – й ще дужче
болить…
байдуже!
я залишу тебе на вершині гори
й буду злитись дуже
якщо знову наважишся підійти
бо ми навіть не друзі
ми далекі й чужі, наче два береги –
надто різні люди
годі снитись мені кожну ніч
ти й так скрізь – ти всюди
бути разом – непроста річ
та, повір, ми будем.
я сиджу і рахую хвилини
я сиджу й поглядаю на двері
і на телефон
що замовк і вже не вселяє
жодних надій
на потрібний рінгтон
я сиджу і рахую волосся
на своїй голові
його вистачить, щоб
дочекатись тебе
не сьогодні –
бодай через рік
я сиджу і рахую родимки
на своєму тілі
так, кажуть, їх стане більше
ти ж любиш
мої зимні руки
і сни мої віщі
я сиджу і рахую кроки
які не зробила до тебе
й питаю –
навіщо
ти відпустив мене легко
і загубив так швидко?
Боже, як часто мені це сниться,
що ти зі мною лежиш на траві…
кожного разу в іншому місці
кожного разу ми вільні і
я нахиляюся, щоб обійняти
я й не здогадуюся що сплю
я так бережу і люблю тебе свято,
я так тобі вірю, що аж тремчу…
та сонце не сходить, лиш ми зникаєм
я вже розумію, що не твоя
треба втікати, а ти питаєш
чи хочу лишитись і чи змогла б…
я даю відповідь чітко і швидко
я даю відповідь і біжу
щоб розірвати назавжди цю нитку
щоб вирватись врешті від цього сну.
бо хтозна, коли ми сюди прийшли
чи я захотіла сама
чи ти мене просто викрав
як я колись мріяла
щоби ти
мене від усіх забрав і любив щоб…
ми чорнобілі, худі і закохані
світ проростає у наших тілах
бути мені чи не бути самотньою?
жити чи спати мені у цих снах?
ми мовчимо в телефон
й ти випалюєш щось на зразок «я люблю і пробач
за те, що тоді так безглуздо вийшло…»
я усміхаюсь нечутно, бо бач
усі слова мов від страху принишкли.
і хоч це сниться який уже раз!
і хоч за мить я прокинуся звично
ти все ж підходиш без всяких прикрас
і обіймаєш мене гіпнотично.
я не хотіла тривожити час
я не хотіла завчасно будити
але якщо ти приходиш весь час
можна, я буду тебе просити:
не оминай мої сни напоказ
не ігноруй мої спроби любити
й хоч я не знаю, який ти зараз
не припиняю тобою жити.
це той момент, коли ти щастя
вимірюєш кількістю зустрічей із ним.
кількістю речей, які наполегливо нагадують про нього.
кількістю усмішок і дотиків,
безкінечного потоку слів і нічних прогулянок
найкращим у світі містом.
момент, коли простий черговий привал опівночі
біля цілодобового супермаркету
сповнений незвичайних емоцій.
коли ти кладеш на касу зошит на 60 аркушів,
аби навчитись малювати бодай щось,
але з його допомогою.
це той момент, коли ти кажеш,
що любиш кунжут на печиві, яке він купив,
і аж потім усвідомлюєш,
що це печиво вівсяне – твоє улюблене.
і коли він бере тебе за руку
і ви разом виводите лінії,
ти затамовуєш подих і розумієш,
що це той момент.
момент, коли ти приходиш додому
і уявляючи його сміх,
ще пару хвилин чуєш його.
коли закриваєш обличчя руками
і тебе розриває від радості на частинки.
коли ти не хочеш спішити
і насолоджуєшся кожною хвилиною.
це той момент.
момент, коли ти прокидаєшся о 5 ранку,
відмовляючись від найсолодших снів,
бадьоро входиш у вуличні світанки
і мимоволі фіксуєш хвилю радості
від цих спільних ранкових пробіжок.
коли ти хочеш і можеш бути собою,
справжньою та щирою,
говорити в голос про свої мрії
і почуватися захищеною.
це той момент.
момент, коли твої руки пахнуть мандаринками,
а щастя – ним.
тепер я не напишу цей вірш,
бо ти знатимеш, що він про тебе
тепер я не дивитимусь на тебе
так ніжно, видаючи себе щосекунди
тепер я не торкатимусь тебе випадково,
бо то буде промах
тепер я не спатиму до півночі,
аби і сни нас не плутали
надто тривожні
як і повіки твої,
що безмежно довгі,
безмежно гарні,
безмежно твої, але вже ніколи
тепер не напишу цей вірш,
бо ти знатимеш…
знатимеш щойно
в мені увірветься потік думок,
яким що завгодно – тільки би воля.
в ньому тебе буде більше, ніж слів
в ньому тебе буде більше, ніж рим
в ньому тебе буде більше, ніж моря….
залишити себе тобі, розділивши навпіл усе, крім любові
то єдина незламна мішень
і частина її – як фальшиві набої
не згодяться
не зцілять мене
не стануть в пригоді.
я тихіша стаю день за днем, терпеливіша – тільки на слові
твої очі – то інший рівень
твої крила – безмежна воля
підіймають
все вище мене –
я стаю невагома.
ти даєш щось безцінно живе, забираєш весь біль і втому
тихо кажеш, що все мине
навіть те, що іде по колу
а залишиться
тільки хороше
й ми залишимось
в д о м а.
я п’ю надто багато кави
ти кажеш, що це шкідливо – я й сама знаю…
ми так довго цього чекали
так довго спали
аби прокинутись якось разом
як – гадки не маю.
а далі – усе, як в книжці
чи в доброму серіалі
вздовж цілим містом гуляти пішки
не знати меж,
не мати гальм
кінця і краю.
ці ранки такі прекрасні
це небо все ділить з нами
ці поцілунки настільки вчасні
слова настільки влучні й гарні.
важливо усе це витримати
бо втримати – мало
в таких стосунках хочеться дихати
такі стосунки є більш-менш вдалими.
і поки я п’ю свою каву,
п’ю її надто багато
ти прокидаєшся, як завжди рано
і з кожного дня робиш мрію чи свято.
я йду за тобою – ти тільки клич
йду на твій запах тихо і плавно
наче хижак, що крадеться на здобич
наче та здобич, яку вполювали.
скільки б не було валіз і вокзалів
спонтанних зустрічей, планів і днів
важливо бути у всьому разом
від кави зранку до перших снів.
я віддаю тобі своє серце, чуєш?
я віддаю тобі всю себе – бери.
які в тебе страхи і де ти ночуєш –
мені все одно, прости.
ти надто красиво усе малюєш
ти надто красивий, аби нести
в собі щось хороше, тому крокуєш
наче аскет, у рядах самоти.
я надто пряма – і ти з цього глузуєш
завжди за різка, аби зблизитись
я надто твоя, хоч ти й ігноруєш
усі мої спроби залишитись.
і кожного дня ти немов лікуєш
мій втомлений світ, усі мої рани
а потім неcтримно мене цілуєш
нестримно любиш мене.
до нестями.
ти скрізь залишаєш ці дивні знаки
цей незрозумілий для мене шифр
ти не розказуєш, як прочитати
душу твою без магії й цифр.
я не встигаю тебе пізнати –
ти забуваєш мене розбудити
коли я прошу.
тебе важко чекати
навіть, якщо ти приходиш швидко.
і я так не хочу тебе втрачати
бо все, що я хочу – тебе любити
бо все, що потрібно – це спільне завтра
бо все, що важливо – це разом жити.
бо в тихих словах найгучніші думки,
а в тихих думках – усі слова вартісні.
уже прийшов час перейти на «ти»
бо старі стіни для нас затісні.
уже прийшов час нам співати пісні
триматись за руки і танцювати
давай все встигати, поки ми молоді
давай швидко мчати і не спинятись.
уже прийшов час говорити відверто
себе не ховати простого і справжнього
на гору вилазити змучено й вперто
тягнутись лише до вершин досконалого.
уже прийшов час вибирати дорогу
казати «прощай» чи «давай зі мною»
в собі відкривати себе нового
й ставати нарешті самим собою.
бо в тихих словах найгучніші думки,
а в тихих думках – усі слова вартісні.
повір, я з тобою піду залюбки
куди ти покличеш. піду з радістю.
а все довкола пахне полином…
я досі чую, як звучить «прости».
я добре знаю, де межа між дном
і тим, де залишився ти.
а все довкола пахне твоїм голосом
я досі чую всі твої думки
я сплю і марю неосяжним космосом,
в якому разом ми жили.
а все довкола пахне твоїм іменем
я досі бачу, як воно тремтить
в моїх вустах – солодке й щойно зірване,
мов зараз в небо полетить.
а все довкола пахне твоїм запахом
я досі чую всі його відтінки
дозволь, я буду новим автором
до нашої наступної сторінки…
коли я була на відстані подиху
й забувши усе, що напам’ять знала
пірнала в твій світ з головою й ти згоден був,
щоб я вище неба з тобою літала.
коли я була на відстані нігтя
ніжно стискала твої зап’ястя
ти витягав з мене правди вістря
і говорив, що не в цьому щастя.
коли я була на відстані дотику
і цілувала твої зимні руки
ти не приховував страху й подиву
мене провокуючи на нові муки.
коли я була – ти стирав відстані
їх взагалі тоді не існувало
та залишалась незмінною істина –
того, що ми маємо – завжди замало.
ти наче пісок крізь пальці – тікаєш
а я все біжу за тобою, біжу…
ти наче вірш на зубок мене знаєш
і хоч за тобою так пильно стежу
пострілом влучним мене розриваєш
кожного разу, коли далеко
ти не приходиш, але обіцяєш
що повернешся,
мабуть, з лелеками…
я тут сиджу і думки збираю
їх ти розсипав колись на підлозі
й тихо в півголосу всесвіт питаю
як повернути тебе сюди знову?
й поки я плану чіткого не маю
зараз мені його зовсім й не треба
відстань незмінна, але зростає
разом з моєю любов’ю до тебе.
зустрінь мене холодним листопадом,
коли темніє швидко, лиш за мить
щоб по бруківці ми пройшлися разом,
коли ліхтарик високо горить.
знайди мене холодним листопадом,
коли самотність огортає, як туман,
коли думки навалюються наче градом
і вже не можеш більше бути сам.
відчуй мене холодним листопадом,
коли вже морозно і темно не на жарт,
щоб мрії сипалися зорепадом
відчуй мене і без координат,
зустрінь мене холодним листопадом,
щоб я здивована була,
щоб усміхалася тобі, а не свічадам
і в зиму входила вже не сама.
бо є слова, що не варті нічого
і є слова, які здатні на все
я вже втомилась триматись за голову
і обіцяти, що зможу ще
бути з тобою
як і раніше.
бути з тобою зараз і вже –
стало тепер набагато складніше
хоч ти і просиш мене про це,
я вже не та і ти трохи інший
ми розділили на два усе
жоден початок не вартий більшого
жоден кінець уже не спасе.
я замітаю сліди від віщих снів
ти закриваєш собою все те,
що вже давно і здебільшого
падає лиш на твоє плече.
я не встигаю латати тріщини
ти провокуєш робити ще
дурні помилки – від їх кількості
світло між нами лиш гасне.
стати б нам трохи мудрішими
стати б сильнішими хоч би на день
і усвідомити золоту істину –
ЧАС НА НАС НЕ ЧЕКАТИМЕ.
залишся зі мною
хоча б на сьогодні
візьми мою руку й на ній засни
так міцно,
щоб ріки й моря повноводні
тебе не тривожили бризом води
залишся зі мною
до ранку
до ночі
до року нового чи до весни
цілуй мої пальці,
хвилюй мої очі
навчи мене жити або відпусти.
я знаю – це розкіш
собі дозволяти
просити тебе бути тільки моїм
але це єдине, що я хочу мати
чим дихати хочу
сьогодні
і зовсім
уже не важливо що-небудь вдавати
триматись на відстані кроків у вісім
залишся зі мною
облиш сперечатись –
про все поговоримо потім.
знаєш, іди…
забирайся геть
чути не хочу. бачити. знати
напам’ять твій тон чи твій колір очей
всі тихі закінчення й гучні початки
вміти не хочу любити тебе
мати не хочу шрамів чи цяток
які ти залишив десь вище грудей
бо замість правди давав лише взятки
чути не хочу твій голос вві сні
мати у шафі твої краватки
знати не хочу ти міг чи не міг
усно ділити слова й десятки
вірити хочу, але, щоб без меж
кожному подиху чи кожній ласці
що розчиняються вічно десь
поміж ночей у холодній пастці.
мабуть, не варто тримати в руці
наші серця – вони й так роздерті
марити спокоєм у ці дні –
дико й даремно, хоча й відверто:
я не тримаю тебе, але все ж
бачу щодня у ранковій росі
тому, якщо ти таки підеш
я потону у своїй с а м о т н о с т і.
й хоч в мене розбите серце
зламані крила, збиті коліна,
витерті пальці,
списані стіни твоїми руками
вибиті вікна, мокра підлога і двері
покладені збоку
ніби на випадок втечі – як вихід
для когось одного
але не для двох – я звикла
іноді краще піти
ніж залишитись жити
наче у клітці і вигляд робити,
що усе добре
що усе добре
й покусані лікті ховати подалі
від всіх цікавих
від всіх допитливих
Боже, як добре –
бути з тобою – легко, як вдома
тепло, як влітку
нестерпно й гірко
наче у спеку пекельну
без води й вітру і так повторно
весь час повторно
і скільки?
ще говорити, що
ти мої ліки, ти моє море
моє повітря, радощі й втіхи
тихо розлиті, наче вино
і я бути пити тебе
бути пити
тебе
буду пити
д о в г о…
від тебе дико пахне спокоєм
меленим льоном
тихим сном
я вмію бути надглибокою
тонким нейроном
сонця сходом
ти вмієш слухати без докору
любити поглядом
гріти крилом
в мені немає більше опору
я вся з тобою
всім єством
люблю тебе без страху й подиву
люблю сміятись
в унісон
від тебе дико пахне солодом
пахне свободою –
наркотиком
можеш морити мене голодом
бути далеко
жити близько
лиш завжди будь для мене спокоєм
повільним вдихом будь
і видихом
таку, як ти мене памятаєш
безстрашну закохану сильну
найважче прощатись з тобою опівночі
переступати поріг, цілувати в чоло і сідати в холодне таксі,
яке ми викликали тричі,
яке ледь приїхало…
довго дивитись на тебе і знати
що ти не попросиш лишитись
аби не псувати між нами щось
що давно вже не личить
ховати
у цій кімнаті, у цьому світі…
де так багато бажань розлито
як і вина…
бо любов наша тиха
як я.
і велика, як океан.
бути ближче – це краще,
ніж усамітнитись.
бути ближче – це краще,
ніж кудись їхати
особливо опівночі
коли темрява
я обрала б залишитись
бо давно вже твоя
тільки ти не зміг визначитись.
твоя улюблена пісня грає в моїх навушниках
моя улюблена – ще не твоя…
твій запах так довго живе на рушниках
я чую його – і мене нема.
і все чого зараз хочу
і все чого зараз прошy
щоб ти ні на мить не закінчувався
як ранок після дощу
як сніг на початку зими
як вміння писати листи
як щирий дитячий сміх
як сотні улюблених книг
як вітер в широкому полі
як найцікавіші ролі
як кисень в сосновому лісі
як мокра бруківка у місті
як сон, де я мрію лишитись
як небажання коритись
як мамина колискова
як очі твої волошкові
як день двадцять другого чеврня
як найсмачніша вечеря
як сонце, де завжди спека
як довгий політ лелеки
як усмішка рано-вранці
як найзапальніші танці
як найщиріша молитва
як за свободу битва
як перша любов у школі
як пух, що летить від тополі
як кожна пригода з тобою
як речі, що вже під рукою
як наші солодкі розмови
як всі незнайомі дороги
як запах твоєї куртки
як гра дитяча в піжмурки
як борг, що не треба вертати
як час, який має настати
як пісня в моїх навушниках
як Ти у моїх думках…
а я лише зараз розумію, що осені тут не буде
що я не штовхатиму листя
не закутуватимусь у шарф і не дратуватимусь,
що руки синіють від холоду
а волосся знову стає хвилястим від надмірної вологості у повітрі…
а я лише зараз розумію,
що на мене більше ніколи не впаде дощ минулорічний
той, що намочив нас до нитки
у місті, яке знає більше, ніж ми
у місці, яке тільки наше
як жодне інше
так, ніби там магія…
а я лише зараз розумію, що тебе тут не буде
як і цієї клятої осені
що я не цілуватиму твої очі
не вдихатиму твої слова і не питиму твої сни
не їстиму твої нерви і не спатиму
цілодобово…
а я лише зараз розумію, що я тут один на один зі спекою
що ти не змочиш моє чоло водою
бодай би літепною
що ти не вийдеш з якогось кафе
і ми не торкнемося десь одночасно ручки дверей
не зустрінемось раптом на вулиці
де лиш бруківка і листя сухе
бо тут нема і не буде
осені…
бо тут і листя сухого ніколи не буде
бо тут нема і не буде
тебе.
бо всі ці тривоги такі пусті
всі ці вагання крихкі і марні
давай любити нарешті ці дні
давай молитись вночі і рано.
бо все це каміння таке важке
і навіть спогади тиснуть у спину
ти розучився їсти солодке
я досі чую за це провину.
бо вся ця любов неосяжна така
всі ці “прости” такі теплі й щирі
осінь як завжди непередбачувана
просить летіти із нею у вирій.
це такий час, коли я щаслива
ношу шарфи і готую какао
коли для мене одне важливо,
аби тебе не було замало.
небо над нашими головами
таке багряне, таке осіннє – наше
чайки літають над морем і
чайки ці теж трохи наші.
наші думки і хороші слова
з часом вже стали дещо інакші
ти більше мовчиш – говорю я
та твоє мовчання – це такі хащі…
я мабуть голуб, ти швидше – сова
і я не знаю, кому із нас краще
й поки ти спиш я шукаю дня
поки сплю я – ти шукаєш ночі.
поки ти знаєш моє ім’я
поки не кличеш мене інакше
буде горіти це полум’я
ми теж назвемо його нашим.
зимні дощі ще тривожать нас
їх все одно голіруч не спинити
осінь сповільнює рух і час
аби ми всигли її полюбити.
кожен ковток повітря тут
де немає тебе
де все висохло, всохло, зівяло
де останнє проміння сонця пече
де найпершого, ніжного, завжди замало
це наче втеча від втоми й від мук
це наче розкіш – довготоривала.
й поки ти там, я збираю до рук
все наше листя, що поопадало.
й поки ти там, я – все ще тут
і кожного разу, коли засинаю
тягну в думках за собою жмут
важких зізнань, бо легких – не маю.
чую тебе – і це дивний звук
знаю, іншим його не впізнати.
й поки ти там, я – все ще тут.
не припиняю тебе чекати.
я кажу, що забула тебе.
й щиро вірю у це ще 15 секунд
наче в істину, що
так шалено, як серце,
б’ється
десь біля грудей, твоїх сильних
(сильніших немає, здається)
потім заплющую очі
заплющую очі
заплющую очі
і все ще бачу
тебе.
такого, як завжди,
теплого й спраглого –
кращого,
ніж чиє-небудь лице
чия-небудь душа
чиє-небудь все…
і прошу одне:
дай мені трохи ще
дай мені трохи ще
дай мені ще
себе.