не можна тримати усе тільки в собі і твіттері
ходити постійно по колу і закривати на правду очі
у рот набирати води, відводити погляд, шукати окремі маршрути
навмисне всміхатися іншим, умовно хворіти на кілька днів,
щоб тільки від всього сховатись: від чогось – втекти, а щось – забути
мені б твоє вміння казати прямо,
мені б твою здатність на все забивати
й це дике шаленство і цю спонтанність
багатогранність твою, багатогранність…
та є слова, які краще не вимовляти
та є думки, які треба ховати, ховати глибоко – і це не найбільша мудрість
і є щось таке, що не дозволяє спати, та краще не спати,
ніж потім жаліти про поспіх, відвертість чи дурість
бо рухи мої такі невиправдані, усе таке награне, сковане, дивне
довкола кричать-палають міські ліхтарі, спонукають відкритись
а я озираюсь і бачу трамвай, який на кінцевій повз твій будинок
усе повільніше, усе повільніше… і я можу вийти
але для чого? але до кого
нести свої сни, свої мрії й обірвані фрази,
обвітрені губи, вкутане горло і сині від холоду руки,
свій скромний хороший настрій, свою простуду
яка затягнулась на три сезони…
цей невиліковний стан мого марення запахом твого тіла
і цей невідкладний візит до тебе, який я щораз відкладаю на потім, на потім
страхи, які безперервно наздоганяють, хоч я наполегливо прошу
залишити мій горизонт, мої темні глибини, мої висоти…
сьогодні я все тобі розповім
ти довго мовчатимеш, довго дивитимешся у мої втомлені очі
повітря вдихатимеш довго й ще довше його видихатимеш
ти скажеш, що й так усе знав, і так все читав, і так усе бачив
та що з цим знанням робити – не знав і не знатимеш.

а знаєш, тримати тебе за руку – це ніби поволі ставати тобою
робити ті самі кроки, любити ті самі книги і пити ту саму каву
а знаєш, дивитись у твої очі – це знову хотіти на море
таке осіннє, таке спонтанне…
де всі мої мрії, всі мої плани, всі мої правди і справи -
такі мізерні, такі банальні
мені так потрібні ті хвилі й хвилини з тобою там, де ми справжні
бо завше бракує того, що тримає нас в тонусі,
в надто важливій і невідкладній гармонії з світом
бо завше бракує того, хто незмінно цілує нас на ніч
так ніжно і так невимовно тендітно,
щоб не розбудити…
мені так цікаво, чи вмієш ти жити
чи хочеш і можеш бути достатньо відкритим
чи любиш своє ім’я і чи знаєш, про що я найбільше мрію
наскільки сьогодні твоя і наскільки тебе розумію...
а знаєш, тримати тебе за руку – це ніби прийти на детектор правди
казати все точно і чесно, але запинатись на кожному слові
мені так потрібні ті хвилі й хвилини з тобою там, де ми справжні
мені так потрібно бути з тобою на морі.

іноді думаю:
навіщо я думаю, якщо і так не зможу зізнатись тобі у всьому…
якщо і так не зможу спинити ці лоскітливі й спонтанні ідеї
ці неоднозначні погляди, обірвані фрази, місячні фази…
а знаєш, ранкові алеї у звичному парку ще кращі, ніж денні
а знаєш, безсоння удвічі солодше, якщо ти в мережі
а знаєш, твої смс мене змушують довго вдихати повітря
пірнати повільно під воду і зрештою там видихати
я знаю, ти вмієш триматись навіть, якщо все довкола затихло
я знаю, ти можеш мовчати, навіть коли вже пора говорити.
іноді думаю:
навіщо я думаю, якщо і так не зможу зізнатись тобі у всьому
якщо не зможу сказати все прямо чи хоч би проговоритись
мені бодай крихту тебе, щоби завтра не згинути з голоду
мені бодай трохи відваги, щоб врешті наважитись зблизитись.
а знаєш, сьогодні туман такий білий, що поряд нічого не видно
а знаєш, мій кожен наступний день дуже схожий на попередній
а знаєш, в цю мить листя падає тихо й покірно
від його шелесту – затишно й тепло.
а знаєш, ніщо так не змушує вірити, як чергова невдача
а знаєш, усі мої плани - останнім часом це розкіш
а знаєш, чотири стіни – це не так уже й страшно
але по суті - не так вже і просто.
іноді думаю:
навіщо я думаю, якщо і так не зможу зізнатись тобі у всьому..
не зможу зібрати слова чи вибрати колір плаття…
а знаєш, я досі не вмію збиратися швидко, але
якщо ти чекаєш внизу, я – миттю.

цей місяць уповні такий підступний
завжди підкрадається в нашу кімнату
в наші думки
в наші стосунки
в наше маленьке «все»
його так багато!
такий швидкий і такий непостійний
по собі лишаючи смерчі і бурі,
тисне на нас крізь дерева і стіни
тисне й втішається у нічній зажурі
тихо приходить і тихо тікає
нас обігравши, як завжди, у дурня
тінями довгими огортає
і ми чекаємо ранку майбутнього…
місяцю милий, ти так далеко
ти так віртуозно даруєш безсоння…
мені й намагатись заснути даремно
не те що втамовувати біль у скронях
місяцю милий, мені б до ранку
забути про те, що стискаю в долонях
давай, я зараз закрию фіранку
і ти дозволиш заснути сьогодні.

коли дні заплутуються, як волосся
коли повітря звисає важким каркасом
коли ти врешті розплющуєш очі
зранку наприклад або опівночі
спрагла і виснажена черговим сном
руки самі лягають на тепле обличчя
руки лягають тобі на чоло
аби хоча б якось тебе втихомирити
аби хоча б щось тобі допомогло
врешті виплутатись із цього лабіринту
врешті визнати, що тобі це набридло…
кожен раз оглядатись в минуле
кожен раз опускатись глибоко на дно
земні справи аж надто безжально заплутані
але грузнути в них – ризиковано.
так, як день переходить у ніч
так, як дихати хочеться щосекунди
так, як ти спішиш до нього на зустріч
так, як він для тебе повсюди
так, як спека виснажує невблаганно
так, як розкіш не в тому, щоб бути багатим
так, як радість безслідно загоює рани
так, як місяць нас тихо вкладає спати
відпусти всі тривоги із серця
просто вижени все, що зайвим було
хай неспокою нитка візьме й розірветься
і розплутається що до цих пір не могло.

грізні мої думки і ця невизначеність, що так набридла, як запах
який ненав’язливо корчить із себе твого тимчасового власника
а ти бережеш той парфум, як останній
і зволікаєш усе, зволікаєш…
сумніви ці безкінечні, затяжні докори, відчай розмитий і обережність,
яка ніби в перший політ, але вправно і впевнено
вкотре збиває з ніг
знай, я залежна
знай, я настільки збентежена,
що навіть видих і вдих – наче дика невпевненість
що навіть сон до опівночі – завжди невиспаність
що навіть ранок удосвіта – тихий і звичний вже
як мовчазний співрозмовник
і так втомило мене таке замкнуте коло
так втомило мене
пересипати з пустого в порожнє і ці щоденні нові слова
різних мов любові, які не встигаю вивчити
й всі ці знання, що горою до звершень нових накопичуються
тиснуть й нерідко вилазять боком
паузи ці – то короткі, то довгі – лише провокують ховатись
і ця закритість – це ніби новий лейтмотив
новий епізод
щоб назад не вертатись.

все, чого я хотіла, це просто пахнути твоїм присмаком
все, чого я хотіла, просто дихати поряд з тобою
все, чого я хотіла, ловити ті видихи,
які випускав ти по кожному слову.

все, чого ти хотів, ти просив з притиском
все, чого ти хотів, так полохало мене, наче темінь
все, чого ти хотів, атомні вибухи,
хімічні реакції, паралелі.

все, чого я хотіла - не хотів ти
все, чого ти хотів… мотлохом вкрите й досі
все, чого я хотіла, ілюзії й сни
такі ж, як і ти, безголосі.

все, чого ти хотів, я не змогла втримати
все, чого я хотіла, тобі було не під силу
вибач, що все ж не зуміла звикнути
я просто не встигла ще. просто не встигла.

будні затягують нас в чергову депресію
затяжну, безвилазну, довгу
все, що довкола - суцільна агресія
яка важким каменем тисне у голову.
я не така, як колись ти вподобав, із першого погляду
дні оповиті дощами і снігом завжди лишають калюжі
які висихають. згодом.
я розповідаю про того, хто поряд сидить і голубить
навіть, коли я сплю і не чую
навіть, коли до нас хмари байдужі -
зорі тут падають завше під ноги
і я цілую тебе. цілую.
ти прокидаєшся в дні новому і все прекрасне довкола танцює.
я усміхаюся й зовсім ще сонна
тебе обіймаю хвилястим волоссям
ти кажеш: лоскоче мене, лоскоче.
а я: це здалося тобі, здалося…

навчи мене любити себе
не егоїстично і самовдоволено.
так, як про це написав колись Фрейд
так, як це нині загально дозволено.

навчи мене плювати на те
що їсть із середини, мучить і знищує
дай мені той ефективний рецепт
який свідомість лікує й очищує.

навчи мене жити тут і тепер
а не стрибати в минуле з майбутнього
там не стояти, де завше мете
в снах не шукати нічого путнього.

навчи мене помічати дрібне
часто всміхатись, йти в ногу з часом
і не ускладнювати просте,
щоби життя не ставало хаосом.

достатньо твого «все буде добре»
аби розігнати хмари
аби зима стала літом
вересень – квітнем
хтось чужий - рідним
а смуток – медом
стікав по губах…
що може бути солодше за тебе?
краще за тебе?
ближче до мене?
всі ці потреби, щоденні проблеми
не варті нічого – я хочу до тебе.
жити з тобою, дивитись на небо
лежати під пледом рааазом
все це приходить з часом…
й навіть, якщо ми раптом
ще не готові
достатньо твого «все буде добре»
щоби я витерла сльози
щоби всміхнулась очима
забула причини
і тихо сказала «спасибі»
за всі щохвилинні «кохаю»
за всі ці щоденні «чекаю»
за всі «розумію» і «знаю»
спасибі тобі. безкрає.

і поки я тут стою
вивчаю тебе ніби під мікроскопом
втрачаю частину себе, аби віднайти нову
повз наше взуття мчать у звичні місця потяги
їх не спинити навіть собою
ти надто близький
щоб образити докором
твій погляд – це ліки, твій дотик, мов сніг
що все ще лягає на плечі без огляду
на те, що вже квітень нас підстеріг
і час дорогий
час безцінний з тобою
він тисне на газ, я ж прошу – зупинись!
бо те, що знайшли ми торік весною
варте того, щоб ще раз подивитись
й так багато того
що не варте нічого
так багато тих слів, без яких ми могли б обійтись
так багато речей, які роблять валізу важкою
мрій так багато, які ще мають здійснитись
і так мало тебе
і нестерпне таке чекання
і солодкий такий кожен день, що не просить спішити
і вже рідні такі ці тіла й ці щоденні зізнання
і прекрасна любов, яку можна і треба ділити.

де ти? звідки має подути вітер
звідки мають птахи прилетіти
мені принести щось хороше настільки
аби чекання солодшим стало на йоту
щоб я не здалась
щоб я ані кроку із місця нашого не ступила
милий
я так втомилась …
я так хотіла..
побудувати міцніші мости, що між нами грізно
проламуються день за днем, щоб не стало пізно…
я дарма лиха, я дарма залізна
ніжно…
тільки ти вмієш бути вірним
вмієш брати легко, відпускати – гідно
і давно пора
фарбувати в білий прапор свій…
мій єдиний,
я така смішна, коли прагну миру
я така твоя, коли ти щасливий
дивно…
ця весна така ще холодна, зимна
ще така чужа і тому нестримно
дмухає в мене сум, та вона не винна…
винна – тут тільки я,
бо хіба не видно?
я сама собі завдаю страждань, тонко і безупинно
що таке любов?!
коли ти щоденно
спокою просиш, та знов
все перевернуте ніби вверх дном…
завжди так мало слів,
завжди так мало розмов
в кого не без вузлів?
в кого не без дощів?
в кого не без цього…?

мені не треба багато давати
наповнювати спорожнілі посудини вмію сама
всі зараз можуть так
спочатку приходити – потім тікати
так ніби шансів – тьма…

тобі не треба багато мати
тільки мій ключ і хороший смак
я зачекалась…
давай зустрічатись
трохи частіше хоча б.

тобі не треба багато знати
настільки все просто, що слів нема
я досі вдома
тебе чекати – звичка
непереборна.

якби я відкрила тобі всю себе
найглибші думки, слова й таємниці
якби обійняла чимдуж і все, що тримала донині
посипалось вниз, як зерна пшениці
я не ховалася б більше ніде
я не мовчала б - тікала б з в'язниці
в яку посадила сама себе
і вірила, наче це все лиш нав'язливо сниться
я не тікала б від кожних дверей
не оминала б твої зіниці
не помічала б птахів і людей
і не просила б, аби ти здійснився.
я розквітала б, як сонячний день
переплітала б стрічки-чарівниці
в своєму волоссі, яке
тільки тобою лиш марить і дихає.
якби я відкрила тобі всю себе
отак без вагань, без тривог і печалі
ти не впізнав би моє лице
бо досі не знав, як в мені виглядаєш.

іноді щось невидиме тихо врізається в шкіру
я проганяю цей смуток
я розставляю скрізь пастки
я промовляю твоє ім’я
поспіль
кілька разів
так, загубившись, можна на бачити знаків
можна ділити все навпіл -
втрати, любов і недопалки снів...
я так підходжу, аби ти не бачив
я підкрадаюсь ще здалеку
знаю, не вистачить слів
ти недосяжний
ти надто гарячий
надто терпкий
і… до гіркоти мій.
найважливіше так важко сказати
найважливіше – це те, що завжди на дні
і я не вмію, як ти, промовчати
тому тримаюсь на відстані.

майже півстакана холодної-холодної весни
вип’ю сама до дна –
смуток не хочу ділити
добре, що небо відкрите щодня -
його не сховати і не зачинити.

добре, що ти бачиш ті ж самі сни
добре, що снишся,
бо так ми ще ближче
слово «залишся» - поганий мотив
слово «прийди» - спонукає спішити.

тобі для зізнань не потрібно рим
мені ж без них
стало б важче жити
й можливо, нам ще бракує сил
та серця достатньо, аби любити.

усе повторювалось
наче по колу
цей трек, ці дні, шалені ми
як бумеранг тікала я чимдуж
від тебе
вертаю знову. подумки.
усе пришвидшувалось
і по тому
платівки рвалися - ми не зважали.
як мене звати
я забувала
та ти нагадував. завжди.
якби ти знав,як бракувало
тебе і снів, а в них...
зажди,
не поспішай. тебе так мало - не іди.
залишся поруч, поки сни
очей дістануться...
хоч до весни,
хоч до півтравня - назавжди.
свої повіки-пелюстки
не розупускай даремно -
в них весь ти.
давай таємно.
давай натемно.
давай "на три".

коли ти від нього ішла,
повернула голову тричі назад, аби зупинив,
та він – ні на крок.
коли зачиняла двері,
за звичкою кинула ключ у праву кишеню,
хоч знала – він змінить замок
і код під’їзду напевно
й поселиться поверхом нижче
або переїде в сусідній будинок,
де вікна на схід,
а навпроти – сток,
дешеве взуття і стара білизна
яку не купує, мабуть, ніхто.
й проходячи трасу, як звик, на червоне
натрапить на ту, яка любить Джорджоне
й назавтра проснеться щасливий і сонний
щасливий і сонний до непокори.
і кожна залізна його наступна
все таємничіша чи неприступна
його впізнаватиме за теплотою
за порухом вій, за глибиною
улесливих слів і очей навпроти
його розрізняти навчиться кроки.
а ти все дивитимешся на море
і повертатимеш голову всоте.
але, якщо він захоче вернутись -
ти будеш проти.

я віддаю тобі своє серце, чуєш?
я віддаю тобі всю себе - бери.
які в тебе страхи і де ти ночуєш -
мені все одно, прости.

ти надто красиво усе малюєш
ти надто красивий, аби нести
в собі щось хороше, тому крокуєш
наче аскет, у рядах самоти.

я надто пряма - і ти з цього глузуєш
завжди за різка, аби зблизитись
я надто твоя, хоч ти й ігноруєш
усі мої спроби залишитись.

і кожного дня ти немов лікуєш
мій втомлений світ, усі мої рани
а потім неcтримно мене цілуєш
нестримно любиш мене.
до нестями.

у моїх днях стало мало місця
і коли я поливаю твої вазони
коли ти застеляєш ліжко
коли я розстеляю і знову
знову чути знайому пісню -
цей мотив широко відомий
нам не варто знати англійську
у нашому превузькому колі.
коли і снам вже між нами тісно
коли не вкритись малою ковдрою
жодні думки не приходять стисло
а все на двох – мерехтить синдромами.
я доторкнусь тебе ненавмисно -
ти захлинатимешся оскомою
ми обіймемось, а потім, звісно,
кохання зватимемо аксіомою.

ніч густа і темна, наче пелена
увійдеш – потонеш,
щезнеш, задихнешся.
я стою навпроти, я стою одна
не прийдеш - не зможеш
дотягтися й серцем.
я стою невтомно - темінь затяжна
мерехтить судомно, наскрізь ріже плечі.
мої ночі томні, мої сни без дна
й вірші безсоромні провокують смерчі.
хоч думки законні, знай, я не спроста
стискую в долонях все, що сіє вечір
і слова бетонні стримую в устах
щоб вони не стали приводом для втечі.

сказати «повертайся» - нічого не сказати
втекти від правди – це така спокуса
подерти лікті легше,
ніж собі зізнатись
в чомусь простому
чи складному дуже.
я б вже поглянула тобі у вічі
разів з мільйон переступивши
через свою, вже звичну, нішу
до того сумніви втопивши,
на сотню кроків стала б ближче
на кілька тисяч – далі
якби ти знав, як в грудях тиснуть
твої покинуті педалі…

ти усміхаєшся втомлено й тихо
я боковим, як зазвичай, ловлю
усі твої сплески бурхливих фантазій
чи скромної правди
зі щемним «люблю».
ти усміхаєшся ніжно і тепло
очі твої залишають солодкі відбитки надій
і ці недомовки
ці фрази не сказані ледве
вбивають лиш зародки всіх моїх мрій.
бо так віднедавна
якби ж віднедавна…
голодна і спрагла
лише по тобі
лише по тобі
тричі лише по тобі.
і мені
знаєш, мені не багато й не мало
тебе я багато не мала
тебе я не мала зовсім.

тиша …
тихо!
не псуй силуети схожі на море
твого безкінечного сонця
тихо…
тихше!
я вже так втомилась від болю,
який як нав’язлива пісня -
ніяк з голови не виходить…
а ти підійти боїшся -
коліна від страху зводить.
ти – не такий, коли снишся.
ти - не такий, як говориш!
Боже, коли я звикну?
досі без тебе не можу.
я не вмикаю світло,
не вимикаю воду…
я так тремчу від вітру
поки ти грієш гордість.
може, це непомітно -
та й не потрібен подив
досі стискаю міцно
подумки
твою
долоню.

коли я отак сиджу
і важко зітхаю тобі в обличчя,
схрещую пальці міцно
так, що біліє шкіра та кров
ти мене не цілуй…
знаєш, є така притча
той, хто далеко пішов,
завжди свого доб’ється.
але щоб мати все –
треба всього відректися.

я п’ю надто багато кави
ти кажеш, що це шкідливо – я й сама знаю…
ми так довго цього чекали
так довго спали
аби прокинутись якось разом
як – гадки не маю.
а далі – усе, як в книжці
чи в доброму серіалі
вздовж цілим містом гуляти пішки
не знати меж,
не мати гальм
кінця і краю.
ці ранки такі прекрасні
це небо все ділить з нами
ці поцілунки настільки вчасні
слова настільки влучні й гарні.
важливо усе це витримати
бо втримати – мало
в таких стосунках хочеться дихати
такі стосунки є більш-менш вдалими.
і поки я п’ю свою каву,
п’ю її надто багато
ти прокидаєшся, як завжди рано
і з кожного дня робиш мрію чи свято.
я йду за тобою – ти тільки клич
йду на твій запах тихо і плавно
наче хижак, що крадеться на здобич
наче та здобич, яку вполювали.
скільки б не було валіз і вокзалів
спонтанних зустрічей, планів і днів
важливо бути у всьому разом
від кави зранку до перших снів.

те, що вдихала з твоїми словами
те, чим запити хотіла твій сміх,
сипало сіль на роз’ятрені рани
й боліло так, що терпіти не міг.
те, що ти грів мої ноги руками
те, що давав, коли інший утік,
я тепер бачу лиш в снах, бо ночами
ти стаєш ближче на сотню доріг.
те, що боїшся, що скривдиш думками
переступивши мій тихий поріг,
я весь твій смуток розвію з вітрами
і не залишу тебе без утіх.

ти не побачиш, але обернися.
коли мені снишся,
с н и ш с я к о л и м е н і –

сни ся.

залишити себе тобі, розділивши навпіл усе, крім любові
то єдина незламна мішень
і частина її - як фальшиві набої
не згодяться
не зцілять мене
не стануть в пригоді.
я тихіша стаю день за днем, терпеливіша - тільки на слові
твої очі - то інший рівень
твої крила - безмежна воля
підіймають
все вище мене -
я стаю невагома.
ти даєш щось безцінно живе, забираєш весь біль і втому
тихо кажеш, що все мине
навіть те, що іде по колу
а залишиться
тільки хороше
й ми залишимось
в д о м а.

найважче прощатись з тобою опівночі
переступати поріг, цілувати в чоло і сідати в холодне таксі,
яке ми викликали тричі,
яке ледь приїхало...
довго дивитись на тебе і знати
що ти не попросиш лишитись
аби не псувати між нами щось
що давно вже не личить
ховати
у цій кімнаті, у цьому світі...
де так багато бажань розлито
як і вина...
бо любов наша тиха
як я.
і велика, як океан.
бути ближче - це краще,
ніж усамітнитись.
бути ближче - це краще,
ніж кудись їхати
особливо опівночі
коли темрява
я обрала б залишитись
бо давно вже твоя
тільки ти не зміг визначитись.

й хоч в мене розбите серце
зламані крила, збиті коліна,
витерті пальці,
списані стіни твоїми руками
вибиті вікна, мокра підлога і двері
покладені збоку
ніби на випадок втечі – як вихід
для когось одного
але не для двох - я звикла
іноді краще піти
ніж залишитись жити
наче у клітці і вигляд робити,
що усе добре
що усе добре
й покусані лікті ховати подалі
від всіх цікавих
від всіх допитливих
Боже, як добре -
бути з тобою - легко, як вдома
тепло, як влітку
нестерпно й гірко
наче у спеку пекельну
без води й вітру і так повторно
весь час повторно
і скільки?
ще говорити, що
ти мої ліки, ти моє море
свіже повітря, радощі й втіхи
тихо розлиті, наче вино
і я буду пити тебе
буду пити
тебе
буду пити
д о в г о…

стільки як ти цілував мої очі
стільки як ти мене тонко читав
стільки
стільки як ти
хочу
наскрізь складатись з ладів і октав.
стільки
стільки, аби
тобі було млосно
солодко й млосно
млосно і не по собі
стільки,
щоб я заплітала волосся
щоб я розплітала волосся
лиш перед тобою
лише тобі.
стільки
стільки, щоб витримати
всі падіння і весь цей розпач, якого
стільки
що вже по горло
врізається місяць
повний настільки
що аж потворний
стійкість
стійкість, яку ти гордо
несеш до ліжка
а потім знову
цілуєш очі
цілуєш стільки
як тільки можна
як можна тільки
стільки
що аж тривожно
тремтять повіки
бо ми як діти
нам усе можна
нам усе можна
нам можна стільки.

я так рідко плакала
і так часто плачу
твоїми сльозами,
з яких уже тоннами сиплеться сіль.
нічого не бачу,
бо біль - головний
наче каменем тисне у скроні – сильний.
ти - мій дорогий.
не відпускай мою теплу долоню, милий.
й поки нема дощу,
спека підступна, пильна
я не шкодую часу,
я – твого моря хвилі.
літо від нас не втече
й поки пече нестримно
ти не відводь очей -
тільки у них все видно.
...поки ти - моє все,
доти я - твоя сильна.

знаєш, іди…
забирайся геть
чути не хочу. бачити. знати
напам’ять твій тон чи твій колір очей
всі тихі закінчення й гучні початки
вміти не хочу любити тебе
мати не хочу шрамів чи цяток
які ти залишив десь вище грудей
бо замість правди давав лише взятки
чути не хочу твій голос вві сні
мати у шафі твої краватки
знати не хочу ти міг чи не міг
усно ділити слова й десятки
вірити хочу, але, щоб без меж
кожному подиху чи кожній ласці
що розчиняються вічно десь
поміж ночей у холодній пастці.
мабуть, не варто тримати в руці
наші серця – вони й так роздерті
марити спокоєм у ці дні -
дико й даремно, хоча й відверто:
я не тримаю тебе, але все ж
бачу щодня у ранковій росі
тому, якщо ти таки підеш
я потону у своїй с а м о т н о с т і.

бо є слова, що не варті нічого
і є слова, які здатні на все
я вже втомилась триматись за голову
і обіцяти, що зможу ще
бути з тобою
як і раніше.
бути з тобою зараз і вже -
стало тепер набагато складніше
хоч ти і просиш мене про це,
я вже не та і ти трохи інший
ми розділили на два усе
жоден початок не вартий більшого
жодень кінець уже не спасе.
я замітаю сліди від віщих снів
ти закриваєш собою все те,
що вже давно і здебільшого
падає лиш на твоє плече.
я не встигаю латати тріщини
ти провокуєш робити ще
дурні помилки - від їх кількості
світло між нами лиш гасне.
стати б нам трохи мудрішими
стати б сильнішими хоч би на день
і усвідомити золоту істину -
ЧАС НА НАС НЕ ЧЕКАТИМЕ.

небо над нашими головами
таке багряне, таке осіннє - наше
чайки літають над морем і
чайки ці теж трохи наші.
наші думки і хороші слова
з часом вже стали дещо інакші
ти більше мовчиш - говорю я
та твоє мовчання - це такі хащі...
я мабуть голуб, ти швидше - сова
і я не знаю, кому із нас краще
й поки ти спиш я шукаю дня
поки сплю я - ти шукаєш ночі.
поки ти знаєш моє ім'я
поки не кличеш мене інакше
буде горіти це полум'я
ми теж назвемо його нашим.
зимні дощі ще тривожать нас
їх все одно голіруч не спинити
осінь сповільнює рух і час
аби ми встигли її полюбити.

я вже почала забувати
який у тебе піджак…
обійми чужі оминати -
твій запах шукати на смак.
замки поміж нас рахувати -
десь тут має бути знак!
пароль або ключ відгадати
коли все не те і не так,
я часто кидаюся в місто опівночі
шукаю сліди і поранені нами місця
й тамуючи дихання тихо іду тебе гріючи
цілую тебе, хоч не бачу твого лиця.
я вже почала забувати,
який ти, коли зима.
в безодню шалено тікати
від холоду чи вина
години і дні рахувати
до твоїх очей задарма
себе у собі грабувати
тобі дарувати без дна…
все те, що я викрала, викроїла, зберігала
збирала щодня, аби тихо дістати в ці дні
шаленства свої, все що маю і мала
тобі щоб віддати. віддати тобі.
я вже почала забувати,
який у тебе піджак
обійми чужі оминати -
твій запах шукати на смак.
коли все не те і не так
коли все не те і не так
коли все не те і не так.

поки осінь ще квола
ще новонароджена
ще дитинна..
поки птахи довкола
не полетіли
далеко у вирій…
я можу бути поряд
ніжна і довгоплинна
можу на різних мовах
тонко і безупинно...
все і вся я у розмовах
все і вся я у глибинах…
був би ти більш відвертий,
я – не така чуттєва..
був би ти - була б я
був би ти – була б я
щ а с л и в а…

а я лише зараз розумію, що осені тут не буде
що я не штовхатиму листя
не закутуватимусь у шарф і не дратуватимусь,
що руки синіють від холоду
а волосся знову стає хвилястим від надмірної вологості у повітрі...
а я лише зараз розумію,
що на мене більше ніколи не впаде дощ минулорічний
той, що намочив нас до нитки
у місті, яке знає більше, ніж ми
у місці, яке тільки наше
як жодне інше
так, ніби там магія...
а я лише зараз розумію, що тебе тут не буде
як і цієї клятої осені
що я не цілуватиму твої очі
не вдихатиму твої слова і не питиму твої сни
не їстиму твої нерви і не спатиму
цілодобово...
а я лише зараз розумію, що я тут один на один зі спекою
що ти не змочиш моє чоло водою
бодай би літепною
що ти не вийдеш з якогось кафе
і ми не торкнемося десь одночасно ручки дверей
не зустрінемось раптом на вулиці
де лиш бруківка і листя сухе
бо тут нема і не буде
осені...
бо тут і листя сухого ніколи не буде
бо тут нема і не буде
тебе.

ми мовчимо в телефон
й ти випалюєш щось на зразок «я люблю і пробач
за те, що тоді так безглуздо вийшло…»
я усміхаюсь нечутно, бо бач
усі слова мов від страху принишкли.
і хоч це сниться який уже раз!
і хоч за мить я прокинуся звично
ти все ж підходиш без всяких прикрас
і обіймаєш мене гіпнотично.
я не хотіла тривожити час
я не хотіла завчасно будити
але якщо ти приходиш весь час
можна, я буду тебе просити:
не оминай мої сни напоказ
не ігноруй мої спроби любити
й хоч я не знаю, який ти зараз
не припиняю тобою жити.

й ти випалюєш щось на зразок «я люблю і пробач
за те, що тоді так безглуздо вийшло…»
я усміхаюсь нечутно, бо бач
усі слова мов від страху принишкли.
і хоч це сниться який уже раз!
і хоч за мить я прокинуся звично
ти все ж підходиш без всяких прикрас
і обіймаєш мене гіпнотично.
я не хотіла тривожити час
я не хотіла завчасно будити
але якщо ти приходиш весь час
можна, я буду тебе просити:
не оминай мої сни напоказ
не ігноруй мої спроби любити
й хоч я не знаю, який ти зараз
не припиняю тобою жити.

руки німіють від вбивчого холоду,
пальці квапливо щось потай виводять.
я валюся з ніг від любові і дикого голоду,
зайві слова переправи між нами зводять.
ти такий теплий, коли смієшся.
такий нестерпний, коли тебе кличе безодня.
з твої долонь можна пити, але не нап’єшся,
з твоїх долонь можна жити, та це беззаконня.
на твоїх плечах можна солодко спати
бодай годину, бодай до ранку.
рельєф твого тіла напам’ять знати,
всі грані і тонкощі до останку.
бо ти такий ніжний, як мені снишся,
такий близький, як до відчаю осінь.
я некерована. мені досі здається,
що ти назавжди у моєму волоссі.

можна ж без болю, правда?
можна ж без нервів і сліз
день проводжати і за собою
не волочити образи й злість…
можна ж без тяжкості і без кривди?
можна й без слів. хіба мало очей?
можна шукати у дурощах привід
замість насправді потрібних речей.
можна ж щасливими бути - любити
можна триматись за руки й серця
або обіцяти - і не робити
чи обіцяти й не знати кінця...
можна я кину назавжди цю нішу?
можна я встану і просто піду?
можна? щоб якось не стало гірше
я все скажу тобі на ходу:
надто втомилась терпіти цю тишу
надто втомилася від цього сну
в якому стало нестерпно жити,
в якому ти розбудити забув.

а поки я на роздоріжжі
стою і думаю, куди звернути,
ти ухиляєшся від вітру,
який почав нестримно дути
у наші вежі, скелі, стіни
у наші сни, серця і тіні
десь поміж нігтів, поміж пальців
поміж волосся вдень і вранці,
бо все для тебе надто просто
навіть мої складні етюди
ти виставляєш вмить на посміх
а я стискаю сум у грудях.
ти думаєш, що треба просто знати
моє ім’я чи кілька моїх звичок
мене чи слід мій доганяти
між інтервалом електричок.
ти думаєш, що треба лиш мовчати
як я просила - просто бути…
мої тривоги оминати,
щось пам’ятати, щось – забути.
я не хотіла це казати,
але ковтнути теж не можу.
якщо ти хочеш мене мати,
зроби усе.
я допоможу.

таку, як ти мене пам'ятаєш
безстрашну закохану сильну
таку, як ти відпустив колись
спустошену, тиху і скривджену
залиш у своїй голові.
й коли випадково зустрінемось
не стій на моїй дорозі
ті, старі ми, не вернемось.
я обрала самотність
й навіть, якщо ми змінимось
вже не знайдем собі спокою
і місця обом потрібного.
любов та була високою
лиш ми не були подібними
давай не будем жорстокими
й ще раз на прощання обнімемось.

лити воду студену між пальці
і спросоння всміхатись тобі 
поки ще не розплющені очі
поки ще на вершинах гір лід
аби лиш відчувати гостріше
аби лиш відчувати твій світ
так таки приємніше.
смакувати наосліп вуста
і вдихати, вдихати, вдихати твій слід.
я почну все сама.
мабуть, так правильніше.
й поки місто ще спить,
я навшпиньках, як тінь,
від порогу твого до найближчих свічад
щодня бігтиму доки?!
ненавмисно лишаючи кроки…
як не вийде – прости. 
лиш одне прошу – ти
не приходь.
якщо потім не спалиш мости
не приходь…. якщо не назавжди. 

коли ти просив почекати на тебе,
побути ще трохи, щоб ти прийшов - 
я й гадки не мала, що ти до мене
стирав тоді колір своїх підошов.

я й гадки не мала, що ти міг спішити,
забувши пасок і коричневу куртку,
для мене опівночі сонцем світити,
щоб перелити тепло в мої руки. 

коли ти казав, що вже час говорити,
що годі мовчати собі у докір,
я не припиняла тебе молити
і спрагло питати «чому і доки».

я й гадки не мала, що розумів ти
так достеменно усі мої страхи.
я не припиняла тебе хотіти - 
ти не припиняв мене зупиняти.

а позаду шторми й урагани,
а позаду – все те, що лишила у снах,
закопала в пісок і роздула між нами,
щоб молитись спокійно, наче монах. 
я колись підійду і стоятиму доти,
поки щезне весь біль і розчиниться страх,
що вселився в очах, як нав’язливі ноти,
які дуже давно написав Йогган Бах.
а тоді все ж піду, бо настирливо проти -
бо дивлюся на тебе під новим кутом.
але те, на що здатні твій запах і дотик,
мене робить найвідданішим рабом.
хоч важкі ці думки - я злітаю високо
і кружляю у небі, як хижий птах.
я згадаю тебе через пару сот років,
коли знову прийдеш і зірвеш мені дах.

бо знаєш, коли ми по різних кімнатах:
я начебто серджуся, ти – зволікаєш,
повір, я думками далеко в Карпатах
і там я не чую, як ти зітхаєш.
повір, мені зараз не надто просто
і я не шукаю себе – майструю.
до мого серця таємний доступ
я кожен клапан його шифрую.
повір, мені треба не так багато
мій світ розтискається від твого его
і гнівом я вчуся щодня керувати,
щоб він не залазив, як цвях, між ребра.
бо знаєш, коли ми по різних кімнатах
я думаю – скільки лишилось нам часу,
щоби знайти своє щастя на мапах,
якщо ми досі не знаєм масштабу.

ти дивишся в очі, а потім виходиш на іншій зупинці.
я їду ще трохи, перебираючи в голові
усі імена, які, як на мене, тобі пасували б найбільше
той місяць і рік, коли би ти міг народитись
тих кілька дівчат, що ночами і днями снитись
не перестають. 
або ти просто не дозволяєш
їм тихо піти і усе зволікаєш
бо хтозна який ти.
ти лише раз подивився в очі на спільнім маршруті – 
нічого більше.
я навіть не знаю, чи любиш ти дощ
чи дешеве віскі чи чув про Ніцше
який твій улюблений футболіст
й що ховаєш на верхній полиці над телевізором
чи ходиш до церкви про свято й раз в рік 
навідуєшся до рідні
бас в тебе чи баритон
які в тебе фобії комплекси вади
чи вмієш давати з усім собі раду
бо хтозна який ти
ти просто виходиш на іншій зупинці
до того залишивши слід у зіницях
щоб потім у них розглядаючи інших
впізнала тебе в незнайомих лицях. 

ти снишся і кажеш: 
давай знову будемо разом,
давай все вертати.
мені надсилаєш конверт із квитками до тебе
на різні маршрути, аби пошвидше.
даруєш зелену помаду 
і я навіть пробую, чи вона мені йде,
чи до лиця.
хоч направду
для мене це надто вульгарно.
якби ще вона була матова,
а то – із блиском...
ти знаєш, я не люблю, 
коли все занадто, 
коли заблизько.
з тобою так зАвжди було:
ти не приходив вчасно
ти взагалі не приходив.
пускав і тримав одночасно
своїми турботами жив.
ти розчинявся, як дим,
тому зараз краще
про себе сни і в минуле квитки
з а б е р и.

сказати «повертайся» - нічого не сказати
втекти від правди – це така спокуса
подерти лікті легше, 
ніж собі зізнатись 
в чомусь простому 
чи складному дуже.
я б вже поглянула тобі у вічі
разів з мільйон переступивши
через свою, вже звичну, нішу
до того сумніви втопивши,
на сотню кроків стала б ближче
на кілька тисяч – далі
якби ти знав, як в грудях тиснуть
твої покинуті педалі…

не струшуй свої сліди з мого тіла
твій дотик такий гарячий
не обпечи 
все, що досі не тліло
і цей дрібний пил на зап’ястях
верни
щоб я не спорожніла
верни і на кінчику пальця
залиш свій пароль
хоч, яке мені діло?
і так сни без тебе не сняться
вернути тебе 
вже не вистачить сили
он, бачиш, як дні швидко мчаться…

запах зими в перемішку з твоїм
в’ївся в мої перестуджені будні
я протестую.
не сплю і не їм
як і торік, в листопаді чи в грудні.
грію долоні, себе видихаючи
і за тобою, омріяним, сильним
тихо іду, ледве землю торкаючи
і стережу своїм поглядом пильним.
ти спантеличений.
стишуєш кроки.
знай,
як покличеш -
я уже тут.
перенасичена.
бережу спокій,
а у руках моїх квіти ростуть.

Я засинаю сьогодні повільно
Тиша горланить так божевільно
Часом шепоче щось ледве чутно
Знаєш, я звикла, коли попутно
Фарба олійна завчасно гусне
І застигає в тобі стихійно.

Річ не у тім, що ми далеко
Й ти не співаєш мені «смереко»
Я забуваю цей хміль на дотик
Спрагло ковтаю антибіотик
Рвучко хапаюсь за сни безцільно
і охолоджую ними спеку – вільна.

Колись цей міст упаде нишком,
Усі слова помруть під тиском
З тієї миті, знай, ми квити.
самовдоволені бандити
безжальні і неврівноважені
але один одним заражені…

я тебе всесвітом називаю
люблю й самотність втрачає зміст
юрба навколо плечей стихає
бо твої руки, твій тил та хист
люблю й не бачу кінця чи краю…
юрбу приборкую у собі 
ти – моє все. тебе кохаю.
его лишаю на мілині
беру під руки свої сандалі
екватор близько – там, де вогні 
гавань притихла – досі чекає
ріка колише нас у човні
і я так ніжно тобі співаю
шепчу про море...
а ти - мені. 

втомлений, витканий і недопитий
без тебе день завжди спраглий, неситий
без тебе ніч уже вкотре невиспана
без тебе я надто довго – немислима
час, наче голос, без тебе простуджений
коли біжить так повільно – спаскуджений
відстань між нами примножена снами
грію любов я вином і листами
гріюсь без тебе, тебе обіймаючи
серцем і тілом, високо злітаючи…
сніг, що без тебе наважиться впасти
мені під ноги чи на повіки
буде приречений швидко пропасти
до сходу сонця, можливо, навіки.