часом усі твої дні - нестримний вулкан емоцій часом усе, що потрібно - це просто сісти й поплакати не стримуй себе, відпусти весь цей біль із різними формами та ознаками . . .
Прочитативізьми й зазирни мені в серце мигцем тобі можна і треба бачити більше, ніж я зазвичай відкриваю . . .
Прочитатиусе те, від чого я так відчайдушно втікала усе, що ховала подалі від себе й від світу виходить із мене текстами, римами, мовами тіла й любові, . . .
Прочитатице те відчуття, коли все найважче з твоїх плечей наче лавина летить додолу безцеремонно швидкість шалена, як на шосе. . . .
Прочитатичас невпинно біжить, поспішає ти тримаєш за руки й за ноги дні, які відцвітають швидше, ніж зазвичай . . .
Прочитатимені потрібно знати, як ти. важливо почути, що все в порядку. що зміг все почати спочатку . . .
ПрочитатиІрина Мороз (8 серпня 1991) - поетеса, блогерка.
Народилася на Тернопільщині. Журналіст за фахом.
Працювала теле- та радіожурналістом у Чернівцях.
Авторка збірок поезій "Якби ти просто був", "Час на нас не чекатиме" та роману "Залишити все чи залишитись...".
Учасниця Міжнародного поетичного фестивалю "Meridian Czernowitz".
Призер Міжнародного поетичного конкурсу "Дебют" у номінації "Поезія про кохання українською мовою".
Учасниця фестивалю "Разомфест".
Півроку проживала у Мексиці (Гвадалахара), де працювала та вела блог про цю країну, її звичаї, традиції і культуру.
З 2015 року мешкає у Вроцлаві (Польща).
Автобус приїхав рано-вранці на центральний автовокзал - привіз мене і мою тяженну валізу. Як не дивно, в неї вмістилося все моє життя (навіть не думав, що воно виявиться таким мізерним). Здавалося, у ній я ретельно склав не лише теплі речі, а й солодкі спогади, які не хотілося залишати де-ін-де чи доручати комусь приглянути – їх хотілося продовжувати, бо я твердо знав – вони ще не завершені.
Довкола світало, але груднева темрява довго не відступала. Снігу майже не було, лише обледеніла дорога виблискувала переді мною в напрямку найближчої станції метро. Я добре одягнувся, тому холоду майже не відчував – він лише злегка пощипував за вуха. Я рвучко взяв валізу і потягнув її за собою.
Я ще достоту не знав куди приїхав. Не знав чому. Але якась внутрішня радість і жага невідомого дарували мені неймовірну силу і впевненість. Тому я йшов гордо, наче виконуючи надскладну місію, але швидко, бо втома валила з ніг.
Поспати не вдалося. В автобусі було холодно і незатишно. Крім того, я весь час думав. Пробував уявити, яким буде далі моє життя, оскільки й гадки не мав, що мене чекає вже завтра. Я пробував припустити, що принесуть мені ці різкі й абсолютно неочікувані зміни, але нічого не вдавалося – все це було безрезультатно, адже, що б я не намалював і що б не уявив, це в жодному не разі не співпало б із тим, що мало бути насправді. Я це знав. Знав, що передбачити щось у моїй ситуації – неможливо. Але навіть не здогадувався, що життя настільки непередбачуване, а я - такий недалекоглядний.
. . . Прочитати(уривок з роману...) Він так близько, але він такий далекий. Ми можемо мовчати годинами, хоч я і спрагла розмов із ним. Мені здається, я готова робити все, що він робить. Жити таким життям, як живе він, навіть, якщо в результаті частково себе втрачу. Я готова жертвувати заради нього. Я готова не спати поки він спить, не дихати поки він дихає, не говорити поки він мовчить. Я готова любити його, якщо йому потрібна моя любов. Але я й гадки не маю, що йому потрібно. Він не каже. Можливо, й сам не знає. Я й гадки не маю, навіщо я йому. Але він не відпускає. Він тримає мене, нагадує про себе і не дає забути. Він повністю керує мною. І я піддаюся. . . .
Прочитати
(уривок з роману... )
У моєму житті були дві великі любові.
Одна – довга. Затяжна, як зима, спрагла, як літо, дика, як пустеля, відчайдушна, як океан і таємнича, як ніч. Така, що, здається, ти тонеш у своїх почуттях. Така, що уявляєш себе з ним під вінцем, чітко бачиш ваших дітей і спільну щасливу старість. Така, що ти готова повертатись знову і знову, тільки б він кликав, така, що немає місця для гордості чи образ – лише для любові. Друга – ніжна, як вранішнє сонце. Тепла, як чай восени. Запашна, як весняний цвіт і щира, як маленька дитина. Світла, як молитва, потрібна, як повітря і романтична, як найкраща у світі мелодрама. Така, що немає нічого важливішого за його зморені очі та міцні обійми. Така, що ти нічого довкола не бачиш. Така, що ти хочеш жити у цій любові вічно. . . .
Прочитати
Вона завмирала. Несла ті спогади додому і нюхала свої руки, бо цього вечора вони пахли ним. І здавалося, так буде вічно. Втім, вічність тривала не вічно. Вона це і так знала. Знала, що навіть для неї знайдеться той, хто спантеличить до втрати свідомості, до некерованості, до сліз і до сміху - до божевілля. Знала, що рано чи пізно це закінчиться, що втрачати їй нічого, що ризикувати не лише можна, а й треба. Знала, що вона сама все придумала, вигадала, створила. Переконала себе в цьому і повірила в неможливе. Та сила думки була сильнішою. Жага невідомого – ще більшою. А спокуса – нездоланною.
. . . Прочитати