(уривок з роману…)

Він так близько, але він такий далекий. Ми можемо мовчати годинами, хоч я і спрагла розмов із ним. Мені здається, я готова робити все, що він робить. Жити таким життям, як живе він, навіть, якщо в результаті частково себе втрачу. Я готова жертвувати заради нього. Я готова не спати поки він спить, не дихати поки він дихає, не говорити поки він мовчить. Я готова любити його, якщо йому потрібна моя любов.
Але я й гадки не маю, що йому потрібно. Він не каже. Можливо, й сам не знає. Я й гадки не маю, навіщо я йому. Але він не відпускає. Він тримає мене, нагадує про себе і не дає забути. Він повністю керує мною. І я піддаюся.
Я втомилася його ідеалізувати. Я ж знаю, що він не моя людина. Я ж знаю, що він не мій. Господи, я ж це знаю. Але ці почуття, як отрута, яка повільно розтікається по організму. І згодом вже навіть не буде й цієї частини мене, яка ще здатна тверезо мислити. Згодом вже навіть не буде звичної мене, а лише та, що готова стати рабом своєї невизначеності, а лише та, що хоче бути з ним.