Біля будинку моєї колишньої дівчини

Назад до прози
Біля будинку моєї колишньої дівчини

Автобус приїхав рано-вранці на центральний автовокзал – привіз мене і мою тяженну валізу. Як не дивно, в неї вмістилося все моє життя (навіть не думав, що воно виявиться таким мізерним). Здавалося, у ній я ретельно склав не лише теплі речі, а й солодкі спогади, які не хотілося залишати де-ін-де чи доручати комусь приглянути – їх хотілося продовжувати, бо я твердо знав – вони ще не завершені.

Довкола світало, але груднева темрява довго не відступала. Снігу майже не було, лише обледеніла дорога виблискувала переді мною в напрямку найближчої станції метро. Я добре одягнувся, тому холоду майже не відчував – він лише злегка пощипував за вуха. Я рвучко взяв валізу і потягнув її за собою.

Я ще достоту не знав куди приїхав. Не знав чому. Але якась внутрішня радість і жага невідомого дарували мені неймовірну силу і впевненість. Тому я йшов гордо, наче виконуючи надскладну місію, але швидко, бо втома валила з ніг.

Поспати не вдалося. В автобусі було холодно і незатишно. Крім того, я весь час думав. Пробував уявити, яким буде далі моє життя, оскільки й гадки не мав, що мене чекає вже завтра. Я пробував припустити, що принесуть мені ці різкі й абсолютно неочікувані зміни, але нічого не вдавалося – все це було безрезультатно, адже, що б я не намалював і що б  не уявив, це в жодному не разі не співпало б із тим, що мало бути насправді. Я це знав. Знав, що передбачити щось у моїй ситуації – неможливо. Але навіть не здогадувався, що життя настільки непередбачуване, а я – такий недалекоглядний.

Я купив жетон у метро і сів у порожній вагон. Зігрівся. Усміхнувся. Подумав, як не знайду нічого вартісного, перекантуюся кілька днів тут, аби не замерзнути. Холодні крісла потроху заповнювались людьми – ставало веселіше.  Я дивився на беземоційні обличчя, що сиділи навпроти, і дивувався, як ці люди ще живі: жодної ознаки радості, жодних признак щастя, жодної мікроекспресії – лише невимовна туга і байдужість. Як? Як можна марнувати такий чудовий ранок? Ранок, який більше ніколи не повториться, як мінімум тому, що кожного наступного разу навпроти сидітиме хтось інший…

  Я прокинувся від того, що поїзд різко зупинився і зрозумів, що проспав свою зупинку. Я й гадки не мав, куди мене занесло, тому вийшов на наступній. Надворі вже було добре видно і навіть почало сніжити. Я зупинився на мить і подумав, що це виглядає дуже романтично. Раптом захотілось, щоб Єва була поряд і теж бачила цю красу. Згадав, що наразі це неможливо і вирішив не думати про сумне, аби не уподібнюватись пасажирам вранішнього метрополітену.

Ступивши кілька кроків вперед, почав по черзі ховати руки в кишені, оскільки рукавиць у мене не було, а мороз в таку пору пробирає до кісток. Лівою намацав зім’ятий папірець, поспішно розгорнув його і побачив там номер телефону з підписом «Сергій». Він обіцяв прихистити мене на кілька днів, коли переїду, до того часу поки не знайду житло.

– Алло. Алло, Сергій? Сергій, привіт! Це Женя. Я… Я цей… Приїхав.

– О, друзяко! Здоровенькі були! Ти де зараз? Давай їдь до мене. У мене досі кімната вільна – Макс ще не вернувся з відрядження. Пару тижнів у тебе точно буде.  Поживеш у нас. Адресу маєш?

– Я… Я мав, але десь загубив. Пришли мені смс-кою і я скоро буду.

– Ну, окей. Я вже голодний, але без тебе не снідатиму. Давай, не барись там. Чекаю тебе, старий.

Я видихнув з полегшенням і швидко піймав таксі. Вже за хвилин 20 сидів у теплій квартирі свого старого друга, який кожного року приїжджав на літні канікули у село, де жив мій дідусь. Але то було дуже давно.

Сьогодні він працює юристом в хорошій компанії і орендує житло в центрі міста разом із своїм двоюрідним братом Максом. Його я бачив всього раз – на сільській дискотеці. Тоді він побився з одним хлопцем за першу на селі красуню, бо коли вони одночасно запросили її танцювати, вона не пішла з жодним із них. Хіба не причина пошарпатися? От і пошарпалися до того, що Максу зламали палець і він більше ніколи не наважувався приїхати в село.

Сергій, на відміну від брата, забіякою не був. Він завжди знав, як себе повести, аби не опинитись в центрі перепалки. Він товаришував з усіма, а всі – товаришували з ним. Я в тому числі. Тож він досі залишався приємною асоціацією із безтурботним дитинством, селом  і, зрозуміло, літом.

Ми сиділи і пили трав’яний чай. Я добре поїв і зігрівся.

– То які в тебе плани? Робота є – головне хату знайти, так? – запитав Сергій.

– Так, зараз головне мати де жити. В мене вже є кілька варіантів – видзвонив, коли ще вдома був – сьогодні якраз хотів дивитись. Мабуть, вже після обіду піду. Тому ти не переживай, можливо я в тебе перший і останній день.

– Ти здурів чи що? Можеш жити тут скільки хочеш. Взагалі вважай, що ти вдома. І чути  нічого не хочу. Я, звісна річ, не проти, аби ти якнайшвидше знайшов собі квартиру, але не так, щоб кров з носа.

– Дякую. Я це ціную. Просто не хочу висіти на твоїй шиї. Ну, ти ж розумієш…

– Все, пропоную закрити цю тему, бо я вже починаю нервувати. Живи тут скільки хочеш – це моє останнє слово.

– Дякую. Ти справжній друг.

Того дня я пішов дивитись квартири, як і планував. Направду, розчаруванню моєму не було меж: ніколи не вірте картинкам на пошукових сайтах – вони зовсім не відповідають дійсності. Я просто згаяв свій час на огляд помешкань, які ні грама не придатні для проживання. Тому ввечері не пам’ятаю, як прийшов і як заснув.

Цієї ночі я нарешті виспався, як колись, в дитинстві. Вкотре переконався в тому, що організм треба вимотувати протягом дня, тоді й сон буде міцним і здоровим. Приготував собі сніданок, поїв, випив кави  і знову погнав у пошуках житла.

Мене зустріла власниця квартири, яка лише нещодавно вирішила її здавати. Ми піднялись ліфтом на 21-ий поверх і пішли в кінець коридору. Вона відчинила два замки, на які були зачинені двері і жестом запросила мене в помешкання. Я ввійшов і усміхнувся. Вже з порогу зрозумів: ця квартира – моя. Вона підходить мені: район чудовий, до метро – рукою подати, парковка є (хоча вона мені наразі не потрібна, але все ж), сусіди хороші і вид з вікна – просто казка. Хоч вже переїжджай і живи! Втім, коли дійшло до фінансової сторони питання, я широко роззявив рота, бо сума була геть не такою, як я очікував. Попри це, не зміг відмовити собі в задоволенні, тим паче я так хотів якнайшвидше переїхати у свою квартиру і облаштовуватися там, що радісно, наче закохана дівчина, які пропонують вийти заміж, вигукнув: «я згоден».

Того ж дня перевіз речі. Прибирав до опівночі, зате під улюблену музику. Приготував пізню вечерю і добре поїв. Лягати спати з повним шлунком не хотів, тому включив на ноутбуці фільм, який нещодавно завантажив, але ще не встиг подивитись. Ситуація повторилась: коли заснув  – не пам’ятаю.

Прокинувся в неділю вранці. Спав без задніх ніг, як молоде порося, так міцно і так довго, що здається «кінську голову виспав» – так моя бабця говорила, коли заставала мене сонного пополудні.

Я радів, що добре відпочив, бо вже завтра – на роботу, яка, на моє нещастя – далеченько від квартири, тож вставати доведеться вдосвіта, аби все встигнути і, не дай Бог, не спізнитись. Сьогодні ж сидіти вдома не хотілося, особливо в такий чудовий сонячний день. Тож, вирішив піти прогулятись зимовими вулицями і пошукати пригод на свою голову (це, якщо пощастить).

Я люблю зиму. Люблю сніг і мороз. Мене ніколи не лякав холод, я завжди кайфував від зимових видів спорту і навіть мав власні лижі, придбані ледь не на останні зібрані за юнацькі роки кошти. Я ніколи не одягав шапку, через що батьки страшенно сварилися, але зі мною годі було сперечатись – впертішої людини просто не існувало на світі. Тож, як би я не мерз, як би не червоніли чи то синіли вуха, мене ніхто не міг вмовити одягти шапку – нема чим пишатися, але проти характеру не підеш, а сам проти себе – тим більше не підеш.

Я вийшов на вулицю і глибоко вдихнув морозяне повітря. Стало так добре і свіжо. Я відчував, як мої клітини наповнюються киснем і дозволяють мені жити далі. Я дивився в небо і бачив море сніжинок, які падали на моє обличчя і швидко топилися. В такі моменти я зазвичай згадую про неї – дівчину, якої в мене ніколи не було. Дівчину, яка засіла у моїй свідомості, як убивча і невідворотна стихія. Дівчину, яка виглядала так, як мала виглядати моя дружина, яка говорила голосом і дивилася поглядом моєї майбутньої дружини, яка усміхалася усмішкою і йшла ходою моєї майбутньої дружини. Коли бачив її, я тремтів, наче злодій-початківець. Я не знаю, чи вона це помічала. Я взагалі не знаю, чи вона помічала мене. Але не думати про неї я не міг, не мріяти про неї я не міг, не мати її я не міг.

Два роки тому, я вирішив розповісти про ці почуття своїй сестрі. І, сказати по правді, саме вона наштовхнула мене до дій, аби здивувати Єву, аби вразити її. Я завжди знав і знаю, що у неї було вдосталь уваги з боку хлопців. Тож написав їй листа (сестра, звісно, перевірила його), роздрукував на кольорових листках і поклав у конверт. Придумав план, за допомогою якого вона мала б випадково на нього натрапити, проте моє повідомлення-інструкцію Єва не отримала – відшукати місце-схованку подарунку відповідно теж не змогла, через це мій задум провалився.  Тож я вирішив набратись сміливості і зателефонувати їй.

Я не зізнався хто я і як мене звати. Я просто слухав її голос, її дихання і вимовляв кожне слово так повільно і з такою важкістю, наче мені для цього потрібно було піднімати важку гирю. Ми розмовляли секунд тридцять, а мені здавалося, що я одні лише думки  народжував годинами… Я розповів їй про сюрприз, який приготував для неї. Вона подякувала, але не захотіла піти в зазначене місце, щоб забрати його, побоюючись стати жертвою якогось зловтішного розіграшу. Але пообіцяла, що подумає. І це не могло не тішити.

Після розмови я ще кілька хвилин чув її голос – він був таким солодким і таким рідним. Я сп’янів від нього, як від дорогої і витриманої текіли. Я сп’янів від неї і не міг зрозуміти, як вона може володіти мною навіть на відстані, навіть під час найкоротшої в світі телефонної розмови, навіть не знаючи мого імені, віку і статусу… Одне я знав напевне: вона була єдиною, хто змусив би мене одягти шапку в холодну зимову погоду – я б навіть не сперечався, я б навіть не пручався. Я б забув, що я – найвпертіша людина на світі. Я б забув, як мене звати. Я просто одягнув би ту кляту шапку і йшов би поряд із найпрекраснішою дівчиною на світі… І там вже не було б місця для впертості чи егоїзму – місце було б тільки для неї.

***

Сьогодні я втратив усе. Вона написала мені листа і сказала, що більше не хоче бути  зі мною. Я пробував  розібратись, пробував пояснити – все марно. Вона і слухати мене не хоче. Здається, їй не потрібні ні мої виправдання, ні мої зізнання, ні моя правда чи моя брехня – їй не потрібен я.

Вона геть інша. Вона – чужа. Досі я думав, що її можна просто пригорнути чи просто поцілувати, просто розсмішити чи просто вразити, просто покохати чи просто зігріти  і вона буде найщасливішою жінкою на світі. Я думав, що їй потрібен такий чоловік, як я, думав, що в мені вона знайшла свій спокій і затишок, свою любов… І лише зараз розумію, що усе зіпсувало оте «просто».  Який же я дурний. З жінками нічого не може бути просто. Вони ж так люблять все ускладнювати і самі вони надзвичайно складні. Часом думаю, що я їх зовсім не знаю. Та хіба це може завадити любити одну із них – ту, що створена саме для тебе?

І я люблю її. Можливо, аж занадто по-своєму – так, що вона іноді й не помічає моєї любові чи не відчуває, але я закоханий в неї по вуха, я марю нею. Мені потрібна тільки ця дівчина. А вона, наче пісок, крізь пальці – тікає. І я нічого не можу з цим вдіяти. Не можу заставити її бути поряд. Не можу заставити її полюбити мене знову, якщо розлюбила, бо не впевнений, що і любила коли-небудь…

Дарма я поїхав. Дарма залишив її одну. Дарма ризикнув. Вона ще не була готовою до змін. Вона не була готовою бути зі мною. Чорт, я так поспішив. Бідолашна, вона злякалася. А я вів і досі веду себе, як самозакоханий бовдур, замість того, щоб просто взяти і повернути її.

Більше того, я дізнався, що в неї є інший.

Кілька днів тому, я вирішив приїхати до неї і врешті зустрітись після довгих трьох місяців розлуки. Відклав усі справи, відпросився з роботи, купив квиток і сів у нічний автобус. Все, чого я хотів – побачити її, обійняти, поцілувати, почути її голос і сміх, відчути тепло її рук і подиху, запах її волосся і присмак її губ. Все, чого я хотів – знову бути з нею, наче між нами ніколи не існувало відстаней і кордонів, наче у нас ніколи не було розлуки і самотності. Та ці мої мрії виявилися такими наївними і такими безглуздими…

Того вечора вдарив добрий мороз. Я тихо підходив до її будинку, залишаючи за собою запах червоних троянд, які ніс у руках. Я тільки підходив, а серце уже вилітало з грудей. За поворотом побачив одну пару закоханих, які стояли прямо під її будинком. Мені не потрібно було підходити ближче, аби переконатись, що то була вона – моя Єва. Вочевидь, уже давно не моя, вона стояла завмерши в обіймах іншого. Вона цілувала його і голосно всміхалася. Я знав цей сміх напам’ять – у мене мурашки бігли по шкірі від нього.

Я стояв і відчував, як з моїх очей котяться сльози. Я завмер і не міг ворухнутись. Я прокручував усі прекрасні миті з нею і не міг оговтатись від найбільшого у своєму житті розчарування, від найбільшої у своєму житті втрати. Я згадував, як солодко вона спала на моєму плечі, як довіряла мені найсокровенніше, як чарівно вона прокидалася і як ніжно всміхалася зранку, як гарно вона говорила і як щиро мріяла, як тонко відчувала і як віддано любила, згадував, як добре було з нею, бо з нею було дуже добре.

Через кілька хвилин я оговтався і побачив лише троянди розкидані на снігу. Не було вже Єви, не було мене, не було нічого і нікого довкола. Щоправда, біля будинку моєї вже колишньої дівчини, все ще стояла пара закоханих, але мені до них не було ніякого діла.

Залиште коментар

Ім'я (обов'язково)
Email (не буде опублікований) (обов'язково)

Jooble - це сайт, призначений для однієї єдиної мети: допомогти Вам знайти гідну роботу. На Jooble Ви знайдете всі вакансії. Десь вже чули таке? Так ось, всі вакансії в Україні є тільки на jooble. І це не тому, що jooble "найбільший ресурс в Україні". Це просто випливає з особливостей його роботи: як і інші пошукові системи (наприклад, Google або Yandex) jooble не зберігає в собі інформацію, а тільки вміє її шукати, але саме це він робить краще за інших. Задавши запит на пошук вакансій, Ви отримаєте посилання на самі відповідні Вашому запиту вакансії з більш ніж 3265 сайтів з працевлаштування в Україні. jooble максимально економить Ваш час і зусилля: щоб ввівши один запит, Ви знайшли роботу, відповідну Вам на 100%. Навіть для "гурманів", які хочуть від життя максимум, Jooble створив безліч інструментів. Наприклад, розширений пошук, а також безліч фільтрів. Звичайно, пошук роботи в Jooble незвичний в порівнянні із перегортання сторінок в газеті або порталі з працевлаштування, і якщо Ви освоїте його в повній мірі - Ви гарантовано знайдете роботу своєї мрії. Єдина умова - така вакансія повинна в принципі існувати.

Показати весь текст...