я кожного дня сідаю в автобус і їду до тебе
(спонтанна безмежно!)
такою простою і тихою, сонною, справжньою
такою шаленою і відважною…
з волоссям нашвидкуруч зібраним у косу чи пучок
з валізою напівпорожньою, бо найважливіше те, що
у серці або в голові
і хай не порветься та нитка любові
хай не обірветься в мені
те вперте бажання чи та безкінечна сила
та мрія почути: «нарешті ми разом, мила!»
і я не скаржусь на те, що автобус, як завше, повзе
на те, що повітря стабільно важке і гаряче
на те, що дороги жахливі, на те, що занадто довгі
на те, що плани примхливі, на те, що руки вологі
на те, що літо прекрасне, а разом з тим і нестерпне
на те, що все закрутилось довкола сумного «далеко»
на те, що заснути без тебе – не спати зовсім
на те, що треба чекати на привід, на вихід, на осінь…
на те, що зарадити може лиш спокій і час
на те, що скучила так, що вже зносить дах…
на те, що насправді не можу ніяк без тебе
на те, що мандрівки ці сняться ледь не щоденно…
на те, що бракує терпіння, бракує сили
прошу, забери мене, милий!
без тонни слів і красивих фраз
прошу, забери мене, милий, гаразд?!
без тонни слів і красивих фраз
з собою,
до себе,
до нас.