сьогодні ти дивишся страху в очі.
перемагати себе – це завжди шалена праця,
вихід із зони комфорту,
найперше таксі до аеропорту вдосвіта-рано –
все так неочікувано…
так спонтанно.
і кожен схід сонця,
кожен дотик Його до тебе
кожен погляд прямісінько в очі, у саме серце, у шкіру та вени –
це однозначно щось більше, ніж просто щоденна
рутина.
й хоч ти сумнівалась в собі ще хвилину тому,
і хоч закривала обличчя руками, коли чула правду, що не до вподоби
сьогодні ти обираєш,
з ким пити каву
і як тамувати втому, фізичну й духовну
сьогодні ти відчиняєш двері, в які сама стукаєш,
а також ті, в які стукають інші.
мчати за покликом серця – це так красиво,
це так магічно.
ти ще не знаєш,
але тебе впустять скрізь, де ти маєш бути
і навіть туди, де, можливо, не маєш,
аби залишила по собі цю пригоршню ніжності.
бо кожне нове помешкання
кожен нещасний квадратний метр
наповнюється тобою ще до того, як ти увійдеш,
ще до того, як ти повіриш, що саме тут будеш жити
від завтра, наприклад
і всі ті непізнані досі грані, які ти відкриєш в собі вже після сніданку
всі ті слова та ідеї, що зваляться раптом на голову –
все це твоє, унікальне і неповторне.
ніхто не знає
ніхто й не здогадується,
що сьогодні ти вкотре виходиш із зони комфорту,
наче, по каву в кав’ярню, що через дорогу,
аби пізнати сповна смак
цього дивовижного зерна впевненості,
що в тобі проросло
ще до того,
як ти прокинулася.