і не важливо, як з тобою лежати
як мовчати чи говорити
як дивитись на час,
який навіть коханням…

ніч густа і темна, наче пелена
увійдеш – потонеш,
щезнеш, задихнешся.
я стою навпроти, я стою одна…

ти залишаєш відкритими рани
коли питаєш про наболіле
коли вистрілюєш в мене фрази
пекучі й тонкі, наче вогняні стріли…

ти дивишся в очі, а потім виходиш на іншій зупинці.
я їду ще трохи, перебираючи в голові
усі імена, які, як на мене, тобі пасували б найбільше
той місяць і рік, коли би ти міг народитись…

мабуть, то знак
минуле залиш у минулому
позаяк
воно за тобою не ступить ні кроку…

коли ти від нього ішла,
повернула голову тричі назад, аби зупинив,
та він – ні на крок.
коли зачиняла двері…

і навіть ранкова кава
оце запашне латте
тримає мене подалі
від снів. від думок. від тебе…

ти снишся і кажеш:
давай знову будемо разом,
давай все вертати.
мені надсилаєш конверт із квитками до тебе…

ніч наступила швидко – так, як завжди
день відійшов й опустив повіки.
знаєш, тут, поряд, міг бути не ти
чай готувати і руки гріти…

сказати «повертайся» – нічого не сказати
втекти від правди – це така спокуса
подерти лікті легше,
ніж собі зізнатись…