я ще не набулась з тобою сповна
ще не полокала волосся
у пахощах трав потаємних твоїх висот
і там, де я вчора була…

якщо все ж захочеш мені розказати
чому твої двері відкриті досі
а руки по лікті в моєму волоссі
застрягли, як в пастці великого звіра…

скажи, як дивитись, щоб стрітися поглядом?
я змучилась мріяти,
проходити повз
коли ти так близько до мене…

коли вона випивала багато кави
і тільки плащ закривав її тіла тонкі оправи
блаженний усміх торкався несміло губ
і все стихало назавше, де був її дух та звук…

так добре любити тебе
розгадувати
хитросплетені шифри і коди
читати й зачитуватись…

сьогодні ти мав бути поряд
хоча б під кінець дня чи на заході сонця
такі, як я – двічі не говорять
такі, як я – в тузі не голосять…

я тебе всесвітом називаю
люблю й самотність втрачає зміст
юрба навколо плечей стихає
бо твої руки, твій тил та хист…

я сита по горло твоєю відсутністю
мені уже досить, чуєш?
пакую свій сум у валізи, а любощі
по краплі збираю…

усе повторювалось
наче по колу
цей трек, ці дні, шалені ми
як бумеранг тікала я чимдуж…

я задихаюсь твоїми «люблю»
їх так багато
та завжди мало
і поки вдихаю твій запах, молю…