“Творчість - це завжди втеча від реальності” (с)

      Коли починаєш читати оповідання зі збірки “Тіні наших побачень” (неважливо, в якому порядку), розумієш, що всі ці слова, всі ці речення, всі ці тексти можна об’єднати під одним, доволі гучним, словом  - “сповідь”. Мимоволі уявляєш себе психологом із багаторічним стажем чи навіть священиком. Час від часу проводиш курсором по абзацах і відзначаєш фрази, що зачепили, улюбленим кольором, аби не згубити. Одразу усвідомлюєш, що тобі довірили найсокровенніші думки героїв та найтаємничіші їхні вчинки.

      Згодом підозрюєш, що вони (герої) все ж пов’язані між собою невидимою ниткою відвертості, а часом і беззахисності. Здогадуєшся, що автор ймовірно навмисно так тебе заплутує у глибинах людської психології та закапелках своєї творчої фантазії, аби кожному дати можливість самостійно прийняти рішення: втікати чи не втікати від цієї реальності...

      “Тіні наших побачень” - це численні спроби, неминучі втрати, невиправдані ілюзії, дивні бажання, безглузді помилки та поспішні рішення. Це звичне для нашого уявлення кохання і водночас кохання-хвороба, кохання-залежність, кохання-вигадка.

      Це власне тіні, які з’являються тільки за особливих обставин, які можна побачити лише там, де зустрічаються світло і темрява, яких неможливо позбутись, які завше з тобою.

      Своєю книгою автор наголошує на тому, що часто приходить момент, коли минуле зустрічається із сьогоденням і на прикладі своїх героїв показує, які можуть бути наслідки такої "зустрічі", якщо вчасно не розставити крапки.  Івану вдається глибоко розкрити і передати зміст буденних, звичних, а подекуди і непомітних подій, явищ чи думок.

      І - так, в одному оповіданні ви можете категорично не погоджуватись із позиціями та рішеннями героїв, а вже в іншому - схвально кивати головами і усміхатись.

      Цією збіркою і сам атор неочікувано стає ближчим до читача, оскільки у "Правилах життя" створює для себе умови відвертого інтерв’ю, у якому “оголюється”, у якому дає відповіді на питання, які ставить собі сам, які, ймовірно, кожен з нас хотів би йому поставити, але чи зміг би наважитись?!

     Цікаво те, що оповідання, що ввійшли до збірки, написані в різних країнах: Україні, Польщі, Мексиці, Австрії, Америці… Як бачимо, Іван Байдак  часто змінює місця проживання. Хтозна, можливо саме тому герої його творів теж часто кудись мігрують, мчаться і подекуди губляться: то між містами, то між захопленнями, то між коханими і коханцями, то між минулим і майбутнім, то між своїми страхами, цілями, почуттями, примхами...

     Їх внутрішні діалоги - те, що хвилює, мотивує й водночас з’їдає  зсередини і  не дозволяє рухатись далі.

      Автор підводить до висновку: часом, потрібно дати шанс помилці статись і поставити крапку, щоб віднайти визначеність.