Ось і завершується наш перший місяць у Мексиці. Пройшов він значно швидше, ніж будь-який із місяців, які ми прожили в Україні. І значно продуктивніше. Бо все тут нове, все робиш вперше, все говориш вперше, все їси вперше, все бачиш вперше, чуєш, відчуваєш… І це так незвично – пити сік, який тобі офіціанти наполегливо рекомендують як найсмачніший, довго пробувати його, махати головою, мовляв: «мм, чудово, дуже дякую», а потім брати перекладач і розуміти, що ти пив фреш з петрушки, селери і ще якоїсь там зелені. Якби до того прочитала, нізащо не пила б, нізащо! Хай би який він був корисний. Хоча і в таких сюрпризах є свої плюси – можна отримати більше, ніж очікуєш.
Я багато роздумувала над тим, де жити краще: в Україні чи в Мексиці. Оскільки судити я можу по кількох українських містах (Київ, Чернівці, Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, Полтава, Черкаси) і наразі лише по одному мексиканському (Гвадалахара) – не читайте цей пост, бо він явно буде надто суб’єктивним. Але от що я думаю. Коли ти живеш у своїй країні, ти часто нарікаєш майже на все: владу (в нашому випадку це виправдано), дороги (аналогічно), поганий зв'язок, безпеку, злочинність, сервіс, послуги, безробіття. Все це справді дуже щиро тривожить, болить, а часом і дратує. Тому ти твердо віриш, що є таке місце, де жити легше. Де всі проблеми вирішуються. Вирішуються швидко чи бодай швидше. Країна, де у людей майже немає проблем. Бо хіба не краще там, де нас нема? Але це не про Мексику. Тут все побудовано на слові «маньяна». І навіть, якщо вам обіцяють, що прийдуть і зроблять сьогодні те, про що ви просите, те, за що платите гроші, приходять все одно маньяна. І то в кращому випадку. Можуть взагалі забути про ваше існування.
Інша річ, яка дивує – чайові. Тут за все треба давати чайові, бо скрізь на тебе дивляться і питають: «пропіна»? І виманюють їх хитрощами, коли роблять послуги, про які ти не просиш (наприклад, відкривають двері машини, коли ти кудись приїхав на таксі, чи складають товар у пакети в магазині), а потім кажуть: "5 чи 10 (чи більше) песо". Можливо, це нормально. Але я до такого геть не звикла. Я розумію, що можна, а іноді й треба залишати чайові, але якось це все має відбуватися за покликом душі, в знак вдячності за те, що для тебе зробили, зробили і тобі сподобалось, зробили і тобі було приємно. Але не тому, що ти просто мусиш заплатити, бо інакше ти поганий сеньор. А, якщо ти ще й належиш до числа тих людей, яких можуть мучити докори сумління, що ти не дав комусь пару песо, то тут ти – однозначно банкрут.
Спочатку це було просто незвично. Тепер я зрозуміла, що для багатьох людей це чи не єдиний спосіб таким чином заробити трохи грошей. Як виявилося, проживання тут дуже дороге - як мінімум вдвічі дорожче, ніж в Україні, хоч високими зарплатами люди не можуть похвастатися. Доводиться якось виживати – от і шукають собі можливість підзаробити.
Ще - тут немає поняття безліміту. Знову ж таки – за все треба платити. Телефонний зв’язок надзвичайно дорогий – 200 песо коштує стартовий і щомісяця треба поповнювати рахунок не так, як ми звикли - на 40 гривень, а щонайменше на 150 песо (1 песо – 0,75 коп). Що стосується Інтернету – ще цікавіше. Щомісяця 400 гривень. А швидкість така, що поки завантажиш фільм, тричі поїси. Дивитись щось онлайн – плюватися.
Минулого тижня ходили в кіно. Тут фільми показують англійською з іспанськими субтитрами. Перегляд стрічки пройшов під гаслом: «що англійською не зрозумієш, те іспанською не наздоженеш!»
Не можу не розповісти про громадський транспорт. Тут кожна маршрутка – це «the bus from the hell». І це, до речі, не мій висновок – так говорять місцеві жителі. Автобуси у Гвадалахарі літають з такою швидкістю, що деякі літаки позаздрять. Одне – спостерігати за таким автобусом, зовсім інше – їхати в ньому. Кожного ранку ми добираємо на роботу маршрутом під номером 640. За ті 30 хвилин поки дістанемось до офісу, ми по кілька разів можемо бути то в «голові», то у «хвості» автобуса. Це у випадку, якщо стоїмо. Про підбори взагалі мовчу – в даному випадку це крок до самогубства. Якщо ж пощастило сидіти - оберігати потрібно зуби, аби раптом не заїхати ними в стілець, коли водій розуміє, що не встигає на зелене і різко гальмує, або коли випадково згадує, що повернути треба саме тут і саме на шаленій швидкості… Коли проїдешся в такому автобусі, особливо зранку, вже ніщо не страшно.
Ще я досі не можу звикнути і мабуть ніколи не звикну до того, що на мене всі звертають увагу. Особливо, коли ходжу з розпущеним волоссям. Про короткі шорти чи легке декольте – я взагалі мовчу. Не тільки тому, що я трохи інша, ніж мексиканці, а й тому, що тут зараз, восени, всі ходять в штанах, жакетах і черевиках, хоч надворі 25-27 градусів - спека така, що немає чим дихати. Це як середина нашого літа. Звісно, за таких обставин я виглядаю трохи дико, якщо одягаюсь легко. Тому тут треба визначитись, що терпіти легше: сьомі поти чи погляди перехожих – я ще в роздумах.
Отак ми повертаємося з магазину.
п.с. віник отой ми таки поламали поки донесли пакети... ))
Деякі вулиці тут дуже гарно озеленені.
З даху деяких будинків на вас може пильно дивитися пес.
Чи не на кожному кроці можна купити отаких леді. Черепи тут дуже популярні.
І хоч я багато що критикую, мені подобається Мексика. Тут дуже цікаво - все таке колоритне і автентичне. Просто веду до того, що немає нічого кращого за спів солов’я, цвіт калини, борщ, вареники, вишиванку, Карпати, Михайлівський собор і Дніпро… Немає нічого кращого за своє, рідне.
Бо завжди настає такий момент, коли ти вже починаєш думати англійською чи іспанською. Тобі вже навіть сняться сни, у яких ти вільно розмовляєш цими мовами. Та, коли згадуєш, що треба подякувати Богу за все те, що маєш, молитися починаєш українською… Так ніби це єдина мова на світі.