Хто мене знає, той добре знає, що я не вмію пропускати уроки, пари, зустрічі, зйомки і, особливо, цікаві літературні події. Мене тягне туди, як магнітом. Пригадую, коли працювала журналістом, доводилось ігнорувати запрошення на деякі з них, бо відбувались у робочий час, а деякі - най-найкращі- відвідувати і писати щось про них.
Я дуже люблю Чернівці. Бо саме у цьому місті я стала такою, як є сьогодні. Звісно, це не вершина досконалості та успіху (так, я дуже самокритична), але це щось, що мені подобається.
Кажуть, правильність шляху, яким ідеш, визначається тим, наскільки ти щасливий, ідучи ним. Так от, я безмежно щаслива, що частина мого шляху, вагомого шляху, пролягала через Чернівці (і хтозна, можливо, це ще не все!). Там я навчилася працювати над собою, там я росла і падала, самостверджувалася і вдосконалювалася. Крім того, саме це місто мені подарувало чудових знайомих, чудових друзів, чудових колег. А ще відкрило мені всю красу і весь смак літературного світу - навчило відвідувати усе цікаве і вартісне, що в ньому відбувалося.
Це місто надихнуло мене. І, як одного разу сказала мені в інтерв'ю Христя Венгринюк: "Тут неможливо не писати - у місті, вулицями якого ходили великі Пауль Целан, Ольга Кобилянська, Зельма Меербаум-Айзінґер - тут хочеться творити. Тут все надихає."
І це таки правда.
Я зараз показую своїм нинішнім колегам університет, в якому навчалася, і вони хапаються за голови! Кажуть, що такої краси і величі в житті не бачили. А я скромно розповідаю про Йозефа Главку, про Резиденцію буковинських митрополитів, про церкву Трьох Святителів, про Червону та Мармурову зали, про глазуровану черепицю із восьми кольорів, про великі аудиторії, про унікальний дух, який витає у стінах будівлі... і сама згадую, наскільки ж усе це гарне, наскільки ж усе це величне, наскільки усе це рідне.
Мексика - це не Україна. Це не Чернівці.
Але тут теж відбуваються різні літературні події. На одній із них мені пощастило побувати, при чому абсолютно безкоштовно. Не знаю, чи тому, що у мене на обличчі написано, що я журналіст :), чи тому, що ми іноземці...
З 29 листопада по 7 грудня у Гвадалахарі відбувся 27-й Міжнародний книжковий ярмарок, який є одним з найбільших в регіоні Латинської Америки. У величезних залах Експоплази можна було побачити і придбати книжкову продукцію понад 100 провідних компаній із 44 країн світу. На жаль, України там не було - ми перевіряли, але, як потім дізналися, виставку відвідав наш Посол Руслан Спірін. Кажуть, що він якраз обговорював із організаторами перспективи вибору України у якості запрошеної країни у найближчі роки - аби!
От все було добре: море книг, сучасних письменників, поетів, здається, що там можна жити (ну, деякий час), але людей настільки багато, що не пройти. Ми були там протягом двох годин, оглянули все, що могли, отримали у подарунок два блокнотики і вийшли, бо було аж занадто тісно і дуже спекотно. Це найбільша книжкова виставка, яку я бачила в своєму житті. Крім того, ми зрозуміли, що тут теж люди цікавляться літературою і судячи з кількості - їх чимало.
Пропоную переглянути кілька фото, аби я не була голослівною!
Це фото зроблене спеціально для Слави Онуфрик.
Воно називається - "Бачу Німеччину - згадую тебе!"
А це нам вдалося засвітитися на мексиканському телебаченні.
+ ще 1 пункт в резюме :)
Закінчу цей пост словами геніального Тараса Григоровича Шевченка:
"Учітеся, брати мої!
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь…"
