найважче прощатись з тобою опівночі
переступати поріг, цілувати в чоло і сідати в холодне таксі,
яке ми викликали тричі,
яке ледь приїхало…

твоя улюблена пісня грає в моїх навушниках
моя улюблена – ще не твоя…
твій запах так довго живе на рушниках
я чую його – і мене нема.

а я лише зараз розумію, що осені тут не буде
що я не штовхатиму листя
не закутуватимусь у шарф і не дратуватимусь,
що руки синіють від холоду

бо всі ці тривоги такі пусті
всі ці вагання крихкі і марні
давай любити нарешті ці дні
давай молитись вночі і рано.

небо над нашими головами
таке багряне, таке осіннє – наше
чайки літають над морем і
чайки ці теж трохи наші.

кожен ковток повітря тут
де немає тебе
де все висохло, всохло, зівяло
де останнє проміння сонця пече

я кажу, що забула тебе.
потім вірю у це ще 15 секунд
наче в істину, що
так шалено, як серце,

треба усе згадати.
без цього ніяк – я мушу
відкинути пам’яті ескалатор
заглянути строго собі у душу.

можна ж без болю, правда?
можна ж без нервів і сліз
день проводжати і за собою
не волочити образи й злість…

я б так поверталася знову і знову

лиш би ти кликав,

лиш би просив.

я б розпізнала найлегший із подихів,