поки осінь ще квола
ще новонароджена
ще дитинна..
поки птахи довкола

бути близько – це вже близькість.
так, як тоді. пам’ятаєш?
коли не варто дивитись в обличчя,
коли ти й так забагато знаєш.

тиша …

тихо!

не псуй силуети схожі на море

твого безкінечного сонця

я так рідко плакала
і так часто плачу
твоїми сльозами,
з яких уже тоннами сиплеться сіль…

стільки як ти цілував мої очі

стільки як ти мене тонко читав

стільки

стільки як ти

ти усміхаєшся втомлено й тихо
я боковим, як зазвичай, ловлю
усі твої сплески бурхливих фантазій
чи скромної правди…

хочу, щоб ти сміявся

не бійся мене – я зброю залишила вдома.

тепер тобі все відомо

а те, що я часто сумна –

те, що вдихала з твоїми словами
те, чим запити хотіла твій сміх,
сипало сіль на роз’ятрені рани
й боліло так, що терпіти не міг.

коли ти просив почекати на тебе,
побути ще трохи, щоб ти прийшов –
я й гадки не мала, що ти до мене
стирав тоді колір своїх підошов.

ця вдавана легкість, з якою ти плавно розчісуєш коси,
спокуслива спритність, яку не сховати й під довгим плащем.
і запашні твої в текстах оспівані сосни
притягують ніби чудним міражем.