це лиш моя біда.
і те, що грієш коліна руками
навіть коли тут спека така,
що кожне слово кипить, ніби лава…

а поки я на роздоріжжі
стою і думаю, куди звернути,
ти ухиляєшся від вітру,
який почав нестримно дути…

бо знаєш, коли ми по різних кімнатах:
я начебто серджуся, ти – зволікаєш,
повір, я думками далеко в Карпатах
і там я не чую, як ти зітхаєш…

коли я отак сиджу
і важко зітхаю тобі в обличчя,
схрещую пальці міцно
так, що біліє шкіра та кров…

ти подаєш пальто
як завжди вчасно і ледь помітно
наче вітрила його розправляєш
на рівні покірних моїх плечей…

там, де ти береш свій початок
там, де на тебе щодня чатую
де не затримає жоден пасок
мого “люблю” чи твого “жартую”…

про що ти мовчиш?
про що не кричиш й не шепочеш
вночі,
коли я вже міцно й до ранку…

так тікати
хочеться тільки від тебе
навіть не те, що хочеться –
так треба…

коли я про тебе пишу,
мене кидає в жар
і я вертаюсь в ту мить,
де приношу тобі олівці…

на добраніч, милий
спи спокійно, добре?
я обійму тебе серцем
і слухатиму твої вдихи…