вона любить тебе не менше,
ніж ти не можеш жити без неї
лиш не закінчуйся
жодного щодня…

так не буває
не буває, віриш?
коли, здається, небо лиш для нас
коли ти дивлячись на зірку мрієш…

коли я напружено дні прорізаю
і ділю усе що між нами навпіл
час відстань повільно з обличчя змиває
і нас виставляє під інший нахил…

і навіть якщо надзвичайний десь стан
чи поряд дме вітер палючий
ти не засмучуй мене
не засмучуй…

ранок, який починаю
з тебе і кави
з тебе і чаю
з неба, що раптом запалює сонце…

ти – як ти
а я все ще стримую подих
як тільки підходжу
чи переступаю…

втомлений, витканий і недопитий
без тебе день завжди спраглий, неситий
без тебе ніч уже вкотре невиспана
без тебе я надто довго – немислима…

і хоч мені є що тобі розказати
весь цей нестримний потік своїх зморених, вистиглих слів
днями простуджених, сплюснутих, кострубатих
вивчених майже напам’ять…

хочу тебе під подушку
хай Миколай принесе
твоє тепло, твою усмішку
погляд, що ніжно торкає плече…

і хоч ти не повернешся ніколи
і не тому, що не схочеш –
а я не дозволю,
дотик твоєї руки…