безмір твоєї відваги та світлості
безмір глибоких твоїх очей
поки між нами спокусливі відстані
поки між нами щось ніжно пече…

достиглі слова твої легко зісковзують без попереджень
з губ, розтоплений мед я визбирую й швидко тікаю.
і спрагла тобою із вітром навперегін біжу –
ти знаєш мене так добре, що я замовкаю…

руки німіють від вбивчого холоду,
пальці квапливо щось потай виводять.
я валюся з ніг від любові і дикого голоду,
зайві слова переправи між нами зводять…

і так непросто одній щоденно
додому вертати в холодні стіни
допоки провулки пусті і темні
без ліхтарів і без чужих тіней…

але, якщо ти справді знаєш,
а ти, я знаю, знаєш…
все, що ховаю в себе за плечима,
усе, що крию тихо за дверима…

витягуєш з мене нитки,
на потім відкладені фрази,
хапаєш руками за плечі і голосно дихаєш в спину.
я так бережу ті миті, до них повертаюсь щоразу…

туман усе не розсіювався. ти усе не приходив.
даремно мій дім освічувався,
а вітер волосся куйовдив.
мій міф про тебе розвінчувався…

комусь віддати, комусь – віддатися.
нема тепла. нема де дітися.
і літа бабиного, щоб зігрітися,
безлюдних вулиць, щоб забутися…

а знаєш, любий, коли не спиться,
я уявляю, що ти біля мене.
дихаєш прямо мені в обличчя,
поруч лежиш, пригортаєш до себе…

ці дві постаті сплюснуті –
наші его обмануті.
мерехтіння думок – то моя кольористика снів.
коли струни натягнуті, ми вже майже одягнуті…