є дні, коли ти нічого з собою не можеш зробити,
береш і пишеш, пишеш, пишеш
слова – солодкі й не дуже,
тихі і ті, найгучніші.

коли ти заплющуєш очі і зазираєш всередину себе
настільки глибоко, що злегка паморочиться у голові
лелеки злітаються високо в небо,
ти грієш вустами слова, що від тебе – тобі

я так довго втікала від цього болю, але він мене все ж наздогнав.
я казала, що справлюсь сама, що проблеми нема і що зовсім мене не болить минуле
лиш клубок, що у горлі, стискав й дратував.
я вигляд робила, що мені байдуже.

ти одним лише поглядом можеш витягнути мене із безодні суму,
ти розганяєш пусті тривоги влучним і вчасним жартом,
твоє почуття гумору – терпіти його не можу!
– ліки від втоми й поганого настрою.

мій світ прокидається.
кімната наповнена світлом і сонцем –
в ній тепло і сонячно, навіть якщо за вікном дощить
мій світ не вагається:

сьогодні ти дивишся страху в очі.
перемагати себе – це завжди шалена праця,
вихід із зони комфорту,
найперше таксі до аеропорту вдосвіта-рано –

я злилася, бо не могла заснути.
до ранку лишалася склянка води
і кілька годин,
які провести у муках безсоння,

дай цій осені щось більше, ніж просто свою закритість
ти вірна настільки, що навіть повітря холодне
боїться торкатись твоїх грудей
ти вірна настільки, що жодне із твоїх слів немає натяку

замість того, щоб сказати “пробач”,
ви мовчите.
плавно входите у нові дні, рахуєте нові зорі,
що з’являються на вашому небі

ти мене довго шукав – я тебе довго чекала
ти різні книги до рук своїх брав
різні зап’ястя ти лоскотав
різні думки тебе турбували…