хочу з тобою чай пити і розмовляти…
про день, про нас, про море, про все на світі
про те, як, наприклад, я люблю джаз
чи ти без екстриму не можеш жити

бо кожного разу, коли я хочу тебе забути
коли твердо вирішую, що так більше не можу
ти робиш щось звичне, в своєму дусі
і я тут місця собі не знаходжу.

ці вечори, що тривають до пізньої ночі
надто солодкі, надто хвилюючі, тихі
просто мовчу і, тримаючи руку на пульсі,
бачу, що ти не спиш…

я знаю, ти думаєш досі про неї.
і ні, не постійно,
але перед сном
коли вже кілька днів поспіль

і закладаючи пасмо волосся за вухо їй обережно

ти спрагло вдихав її запах, який, мов столітнє вино, п’янив

ти завше чекав точних знаків

не звик свої очі ховати

мені потрібно час від часу згадувати тебе
час від часу торкатися довгими пальцями
твого стиглого теплого подиху
вірити в те, що ти там, на четвертому поверсі,
досі чекаєш
досі читаєш мене, наче свіжу поезію
і засинаєш

Вона живе у сусідній квартирі і часом заходить до нього по цукор
не знає ще, як його звати, але крадькома забирає зі скриньки листи
які він не рухав уже місяцями
красиве ім’я, популярне, сім букв
пасує йому
але він так навряд чи вважає

з понеділка візьму себе в руки й забуду про тебе
і хай падає сніг,
але з моїх очей не народяться солені ріки
буде танути лід,

сьогодні ти трохи інакша

твій погляд проникливий

руки тепліші

смієшся частіше, ніж зазвичай

любов до тебе – без меж й горизонтів
ти мій дорогий, найкоштовніший камінь
із дна океану, із гір високих
ти – з мрій… ароматних, п’янких, мигдальних