в такі дні затяжні я лишаюся вдома
й неважливо що там, за вікном,
уже кілька днів поспіль так пахне тобою
як м’ятними травами

речей, про які ми мовчимо, стає дедалі більше
слів, які треба ковтати, уже не злічити
ми тут стоїмо, ми дивимось повз один одного
й над нашими головами пролітають птахи

не можна тримати усе тільки в собі і твіттері
ходити постійно по колу і закривати на правду очі
у рот набирати води, відводити погляд, шукати окремі маршрути
навмисне всміхатися іншим, умовно хворіти на кілька днів,

тонни, мільйони слів, безсонних ночей, написаних і
ненаписаних віршів стоси зім’яті, кинуті деінде
аби лиш подалі від тебе, від твоїх очей…
ти завше дивишся глибше, ти завше бачиш усе

а знаєш, тримати тебе за руку – це ніби поволі ставати тобою
робити ті самі кроки, любити ті самі книги і пити ту саму каву
а знаєш, дивитись у твої очі – це знову хотіти на море
таке осіннє, таке спонтанне…

іноді думаю:

навіщо я думаю, якщо і так не зможу зізнатись тобі у всьому…

якщо і так не зможу спинити ці лоскітливі й спонтанні ідеї

ці неоднозначні погляди, обірвані фрази, місячні фази…

іноді мрії доводиться відкладати у велику картонну коробку

на більш вдалий наступний день чи можливо місяць

зазвичай планувати – це ніби вивчати живопис бароко:

зусиль півмільярда, аби хоч на половину вдалося..

цей місяць уповні такий підступний
завжди підкрадається в нашу кімнату
в наші думки
в наші стосунки

вже зовсім скоро
вже зовсім близько…
терпіти цю пору, запаморочливу і спекотну,
не так вже і просто, а зиску – ніякого.

я кожного дня сідаю в автобус і їду до тебе
(спонтанна безмежно!)
такою простою і тихою, сонною, справжньою
такою шаленою і відважною…