я сиджу і рахую хвилини
я сиджу й поглядаю на двері
і на телефон
що замовк і вже не вселяє

Боже, як часто мені це сниться,
що ти зі мною лежиш на траві…
кожного разу в іншому місці
кожного разу ми вільні і

ми мовчимо в телефон
й ти випалюєш щось на зразок «я люблю і пробач
за те, що тоді так безглуздо вийшло…»
я усміхаюсь нечутно, бо бач

це той момент, коли ти щастя
вимірюєш кількістю зустрічей із ним.
кількістю речей, які наполегливо нагадують про нього.
кількістю усмішок і дотиків,

тепер я не напишу цей вірш, бо ти знатимеш, що він про тебе

тепер я не дивитимусь на тебе так ніжно, видаючи себе щосекунди

тепер я не торкатимусь тебе випадково, бо то буде промах

тепер я не спатиму до півночі, аби і сни нас не плутали

залишити себе тобі, розділивши навпіл усе, крім любові
то єдина незламна мішень
і частина її – як фальшиві набої
не згодяться

я п’ю надто багато кави
ти кажеш, що це шкідливо – я й сама знаю…
ми так довго цього чекали
так довго спали

я віддаю тобі своє серце, чуєш?
я віддаю тобі всю себе – бери.
які в тебе страхи і де ти ночуєш –
мені все одно, прости.

ти скрізь залишаєш ці дивні знаки
цей незрозумілий для мене шифр
ти не розказуєш, як прочитати
душу твою без магії й цифр.

бо в тихих словах найгучніші думки,
а в тихих думках – усі слова вартісні.
уже прийшов час перейти на «ти»
бо старі стіни для нас затісні.