а все довкола пахне полином…
я досі чую, як звучить «прости».
я добре знаю, де межа між дном
і тим, де залишився ти.

коли я була на відстані подиху
й забувши усе, що напам’ять знала
пірнала в твій світ з головою й ти згоден був,
щоб я вище неба з тобою літала.

ти наче пісок крізь пальці – тікаєш
а я все біжу за тобою, біжу…
ти наче вірш на зубок мене знаєш
і хоч за тобою так пильно стежу

зустрінь мене холодним листопадом,
коли темніє швидко, лиш за мить
щоб по бруківці ми пройшлися разом,
коли ліхтарик високо горить.

бо є слова, що не варті нічого
і є слова, які здатні на все
я вже втомилась триматись за голову
і обіцяти, що зможу ще

залишся зі мною
хоча б на сьогодні
візьми мою руку й на ній засни
так міцно,

знаєш, іди…
забирайся геть
чути не хочу. бачити. знати
напам’ять твій тон чи твій колір очей

й хоч в мене розбите серце
зламані крила, збиті коліна,
витерті пальці,
списані стіни твоїми руками

від тебе дико пахне спокоєм
меленим льоном
тихим сном
я вмію бути надглибокою

таку, як ти мене памятаєш

безстрашну закохану сильну

таку, як ти відпустив колись
спустошену, тиху і скривджену