Ось і завершився перший тиждень у Гвадалахарі. Скажу по правді, вихідних тут так само чекаєш, як і в Києві. Протягом робочого тижня важко кудись вирватись, а от в суботу-неділю, сподіваємось, вдасться трохи розвідати обстановку.
Зараз же - поділюся з Вами ще декількома своїми спостереженнями.
Після роботи ми пішли трохи прогулятись - знайшли на карті неподалік нашого готелю невеличкий парк. Те, що побачили, нам дуже сподобалось. Тут флора зовсім інша, ніж в Україні. Інша і незвична. Але неймовірно гарна. Тут дерева цвітуть найрізноманітнішими кольорами, у деяких листя таке блискуче наче його натирають смальцем. Крім того, на вулицях можна побачити квадратні чи круглі дерева! Звісна річ, самі вони так не ростуть - тут велику увагу приділяють стрижці дерев. І я скажу, що недарма, бо виглядає це мегакруто. Крім того, як ми помітили, кожен мексиканець намагається по максимуму озеленити свій будинок, тому ледь не кожне подвір'я - міні-ботанічний сад.
А ще до цитрусів тут можна дотягнутись рукою. І це просто фантастика.
Правда, ми не ризикуємо зривати фрукти де-ін-де. А раптом це чиясь власність або (ще краще!) вони не їстівні.
До речі, на цьому хочу зупинитись детальніше.
Вчора ми пішли в магазин і вирішили купити фрукти, які ніколи в житті не їли. Звісно, сфотографували їхні назви для того, щоб бодай знати, як їх чистити і споживати. Все, що ми спробували було дуже незвичним на смак, але їсти можна. Втім, один фрукт, схожий на картоплю, не зміг залишити нас байдужими - тепер ми його оминатимемо десятими дорогами. Це (увага!)- чікозапоте, бляха муха. Його не те, що їсти - нюхати неможливо. Наш друг Сашко ризикнув спробувати (ну точніше, ми прийшли до нього в номер з "екзотичними" фруктами і рекомендували скуштувати). Він то зняв пробу, однак реакція була не надто оптимістичною. Сказав, що таким фруктом вбити можна. Не купуйте чікозапоте ніколи, я вас прошу! :)
Сьогодні я набралася сміливості і вирішила нарешті зайти у кав'ярню і купити собі латте. Це було не так, як в Україні. В своїй країні ти все робиш легко. А тут, розуміючи, що англійська тебе не врятує, витягаєш з кишені телефон і пишеш у перекладачі, що тобі потрібно. Потім простягаєш його офіціанту і він довго дивиться на екран (можливо, десь глибоко сміється собі з перекладу). Довго дивиться. Потім прибігає якась дівчинка, яка виявляється добре говорить англійською і світ стає добрішим. З кафе я виходжу з кавою - ура! А ще з безсумнівною думкою, що без іспанської нам таки нікуди.
Ми щодня ходимо плавати у басейн на території готелю (так-так, шикуємо, поки маємо таку можливість!)
От і сьогодні теж пішла я. Дорвалася до сонця називається! Зазвичай я багато плаваю, так що аж губи синіють. А це захотілось позагоряти. Я полежала під сонцем ну хвилин 25 від сили. Але згоріти встигла. Тепер живіт пече несамовито. Завтра теж хочу піти - ще ж спина є.
Ще сьогодні я пообіймалася з колючими деревами і не забула про свій дорогий Meridian Czernowitz.
Працювати журналістом під час Meridian Czernowitz#meridiancz - це найкраще, що могло бути. Я пишаюся цим. Я згадую це з усмішкою і ностальгією. Подумки там... Знімаю сюжет. Бігаю з мікрофоном за іноземними поетами і поетками. Я з вами, друзі. Як же я вам зараз заздрю, мої чернівецькі колеги... ))
На роботі ми почепили на стіну два прапори: мексиканський і український. Хай усі народи братаються.
Цим і завершу сьогодні :)
