Автобус приїхав рано-вранці на центральний автовокзал – привіз мене і мою тяженну валізу. Як не дивно, в неї вмістилося все моє життя (навіть не думав, що воно виявиться таким мізерним). Здавалося, у ній я ретельно склав не лише теплі речі, а й солодкі спогади, які не хотілося залишати де-ін-де чи доручати комусь приглянути – їх хотілося продовжувати, бо я твердо знав – вони ще не завершені.

Довкола світало, але груднева темрява довго не відступала. Снігу майже не було, лише обледеніла дорога виблискувала переді мною в напрямку найближчої станції метро. Я добре одягнувся, тому холоду майже не відчував – він лише злегка пощипував за вуха. Я рвучко взяв валізу і потягнув її за собою.

Я ще достоту не знав куди приїхав. Не знав чому. Але якась внутрішня радість і жага невідомого дарували мені неймовірну силу і впевненість. Тому я йшов гордо, наче виконуючи надскладну місію, але швидко, бо втома валила з ніг.

Поспати не вдалося. В автобусі було холодно і незатишно. Крім того, я весь час думав. Пробував уявити, яким буде далі моє життя, оскільки й гадки не мав, що мене чекає вже завтра. Я пробував припустити, що принесуть мені ці різкі й абсолютно неочікувані зміни, але нічого не вдавалося – все це було безрезультатно, адже, що б я не намалював і що б  не уявив, це в жодному не разі не співпало б із тим, що мало бути насправді. Я це знав. Знав, що передбачити щось у моїй ситуації – неможливо. Але навіть не здогадувався, що життя настільки непередбачуване, а я – такий недалекоглядний.

Я купив жетон у метро і сів у порожній вагон. Зігрівся. Усміхнувся. Подумав, як не знайду нічого вартісного, перекантуюся кілька днів тут, аби не замерзнути. Холодні крісла потроху заповнювались людьми – ставало веселіше.  Я дивився на беземоційні обличчя, що сиділи навпроти, і дивувався, як ці люди ще живі: жодної ознаки радості, жодних признак щастя, жодної мікроекспресії – лише невимовна туга і байдужість. Як? Як можна марнувати такий чудовий ранок? Ранок, який більше ніколи не повториться, як мінімум тому, що кожного наступного разу навпроти сидітиме хтось інший…

  Я прокинувся від того, що поїзд різко зупинився і зрозумів, що проспав свою зупинку. Я й гадки не мав, куди мене занесло, тому вийшов на наступній. Надворі вже було добре видно і навіть почало сніжити. Я зупинився на мить і подумав, що це виглядає дуже романтично. Раптом захотілось, щоб Єва була поряд і теж бачила цю красу. Згадав, що наразі це неможливо і вирішив не думати про сумне, аби не уподібнюватись пасажирам вранішнього метрополітену.

Ступивши кілька кроків вперед, почав по черзі ховати руки в кишені, оскільки рукавиць у мене не було, а мороз в таку пору пробирає до кісток. Лівою намацав зім’ятий папірець, поспішно розгорнув його і побачив там номер телефону з підписом «Сергій». Він обіцяв прихистити мене на кілька днів, коли переїду, до того часу поки не знайду житло.

– Алло. Алло, Сергій? Сергій, привіт! Це Женя. Я… Я цей… Приїхав.

– О, друзяко! Здоровенькі були! Ти де зараз? Давай їдь до мене. У мене досі кімната вільна – Макс ще не вернувся з відрядження. Пару тижнів у тебе точно буде.  Поживеш у нас. Адресу маєш?

– Я… Я мав, але десь загубив. Пришли мені смс-кою і я скоро буду.

– Ну, окей. Я вже голодний, але без тебе не снідатиму. Давай, не барись там. Чекаю тебе, старий.

Я видихнув з полегшенням і швидко піймав таксі. Вже за хвилин 20 сидів у теплій квартирі свого старого друга, який кожного року приїжджав на літні канікули у село, де жив мій дідусь. Але то було дуже давно.

Сьогодні він працює юристом в хорошій компанії і орендує житло в центрі міста разом із своїм двоюрідним братом Максом. Його я бачив всього раз – на сільській дискотеці. Тоді він побився з одним хлопцем за першу на селі красуню, бо коли вони одночасно запросили її танцювати, вона не пішла з жодним із них. Хіба не причина пошарпатися? От і пошарпалися до того, що Максу зламали палець і він більше ніколи не наважувався приїхати в село.

Сергій, на відміну від брата, забіякою не був. Він завжди знав, як себе повести, аби не опинитись в центрі перепалки. Він товаришував з усіма, а всі – товаришували з ним. Я в тому числі. Тож він досі залишався приємною асоціацією із безтурботним дитинством, селом  і, зрозуміло, літом.

Ми сиділи і пили трав’яний чай. Я добре поїв і зігрівся.

– То які в тебе плани? Робота є – головне хату знайти, так? – запитав Сергій.

– Так, зараз головне мати де жити. В мене вже є кілька варіантів – видзвонив, коли ще вдома був – сьогодні якраз хотів дивитись. Мабуть, вже після обіду піду. Тому ти не переживай, можливо я в тебе перший і останній день.

– Ти здурів чи що? Можеш жити тут скільки хочеш. Взагалі вважай, що ти вдома. І чути  нічого не хочу. Я, звісна річ, не проти, аби ти якнайшвидше знайшов собі квартиру, але не так, щоб кров з носа.

– Дякую. Я це ціную. Просто не хочу висіти на твоїй шиї. Ну, ти ж розумієш…

– Все, пропоную закрити цю тему, бо я вже починаю нервувати. Живи тут скільки хочеш – це моє останнє слово.

– Дякую. Ти справжній друг.

Того дня я пішов дивитись квартири, як і планував. Направду, розчаруванню моєму не було меж: ніколи не вірте картинкам на пошукових сайтах – вони зовсім не відповідають дійсності. Я просто згаяв свій час на огляд помешкань, які ні грама не придатні для проживання. Тому ввечері не пам’ятаю, як прийшов і як заснув.

Цієї ночі я нарешті виспався, як колись, в дитинстві. Вкотре переконався в тому, що організм треба вимотувати протягом дня, тоді й сон буде міцним і здоровим. Приготував собі сніданок, поїв, випив кави  і знову погнав у пошуках житла.

Мене зустріла власниця квартири, яка лише нещодавно вирішила її здавати. Ми піднялись ліфтом на 21-ий поверх і пішли в кінець коридору. Вона відчинила два замки, на які були зачинені двері і жестом запросила мене в помешкання. Я ввійшов і усміхнувся. Вже з порогу зрозумів: ця квартира – моя. Вона підходить мені: район чудовий, до метро – рукою подати, парковка є (хоча вона мені наразі не потрібна, але все ж), сусіди хороші і вид з вікна – просто казка. Хоч вже переїжджай і живи! Втім, коли дійшло до фінансової сторони питання, я широко роззявив рота, бо сума була геть не такою, як я очікував. Попри це, не зміг відмовити собі в задоволенні, тим паче я так хотів якнайшвидше переїхати у свою квартиру і облаштовуватися там, що радісно, наче закохана дівчина, які пропонують вийти заміж, вигукнув: «я згоден».

Того ж дня перевіз речі. Прибирав до опівночі, зате під улюблену музику. Приготував пізню вечерю і добре поїв. Лягати спати з повним шлунком не хотів, тому включив на ноутбуці фільм, який нещодавно завантажив, але ще не встиг подивитись. Ситуація повторилась: коли заснув  – не пам’ятаю.

Прокинувся в неділю вранці. Спав без задніх ніг, як молоде порося, так міцно і так довго, що здається «кінську голову виспав» – так моя бабця говорила, коли заставала мене сонного пополудні.

Я радів, що добре відпочив, бо вже завтра – на роботу, яка, на моє нещастя – далеченько від квартири, тож вставати доведеться вдосвіта, аби все встигнути і, не дай Бог, не спізнитись. Сьогодні ж сидіти вдома не хотілося, особливо в такий чудовий сонячний день. Тож, вирішив піти прогулятись зимовими вулицями і пошукати пригод на свою голову (це, якщо пощастить).

Я люблю зиму. Люблю сніг і мороз. Мене ніколи не лякав холод, я завжди кайфував від зимових видів спорту і навіть мав власні лижі, придбані ледь не на останні зібрані за юнацькі роки кошти. Я ніколи не одягав шапку, через що батьки страшенно сварилися, але зі мною годі було сперечатись – впертішої людини просто не існувало на світі. Тож, як би я не мерз, як би не червоніли чи то синіли вуха, мене ніхто не міг вмовити одягти шапку – нема чим пишатися, але проти характеру не підеш, а сам проти себе – тим більше не підеш.

Я вийшов на вулицю і глибоко вдихнув морозяне повітря. Стало так добре і свіжо. Я відчував, як мої клітини наповнюються киснем і дозволяють мені жити далі. Я дивився в небо і бачив море сніжинок, які падали на моє обличчя і швидко топилися. В такі моменти я зазвичай згадую про неї – дівчину, якої в мене ніколи не було. Дівчину, яка засіла у моїй свідомості, як убивча і невідворотна стихія. Дівчину, яка виглядала так, як мала виглядати моя дружина, яка говорила голосом і дивилася поглядом моєї майбутньої дружини, яка усміхалася усмішкою і йшла ходою моєї майбутньої дружини. Коли бачив її, я тремтів, наче злодій-початківець. Я не знаю, чи вона це помічала. Я взагалі не знаю, чи вона помічала мене. Але не думати про неї я не міг, не мріяти про неї я не міг, не мати її я не міг.

Два роки тому, я вирішив розповісти про ці почуття своїй сестрі. І, сказати по правді, саме вона наштовхнула мене до дій, аби здивувати Єву, аби вразити її. Я завжди знав і знаю, що у неї було вдосталь уваги з боку хлопців. Тож написав їй листа (сестра, звісно, перевірила його), роздрукував на кольорових листках і поклав у конверт. Придумав план, за допомогою якого вона мала б випадково на нього натрапити, проте моє повідомлення-інструкцію Єва не отримала – відшукати місце-схованку подарунку відповідно теж не змогла, через це мій задум провалився.  Тож я вирішив набратись сміливості і зателефонувати їй.

Я не зізнався хто я і як мене звати. Я просто слухав її голос, її дихання і вимовляв кожне слово так повільно і з такою важкістю, наче мені для цього потрібно було піднімати важку гирю. Ми розмовляли секунд тридцять, а мені здавалося, що я одні лише думки  народжував годинами… Я розповів їй про сюрприз, який приготував для неї. Вона подякувала, але не захотіла піти в зазначене місце, щоб забрати його, побоюючись стати жертвою якогось зловтішного розіграшу. Але пообіцяла, що подумає. І це не могло не тішити.

Після розмови я ще кілька хвилин чув її голос – він був таким солодким і таким рідним. Я сп’янів від нього, як від дорогої і витриманої текіли. Я сп’янів від неї і не міг зрозуміти, як вона може володіти мною навіть на відстані, навіть під час найкоротшої в світі телефонної розмови, навіть не знаючи мого імені, віку і статусу… Одне я знав напевне: вона була єдиною, хто змусив би мене одягти шапку в холодну зимову погоду – я б навіть не сперечався, я б навіть не пручався. Я б забув, що я – найвпертіша людина на світі. Я б забув, як мене звати. Я просто одягнув би ту кляту шапку і йшов би поряд із найпрекраснішою дівчиною на світі… І там вже не було б місця для впертості чи егоїзму – місце було б тільки для неї.

***

Сьогодні я втратив усе. Вона написала мені листа і сказала, що більше не хоче бути  зі мною. Я пробував  розібратись, пробував пояснити – все марно. Вона і слухати мене не хоче. Здається, їй не потрібні ні мої виправдання, ні мої зізнання, ні моя правда чи моя брехня – їй не потрібен я.

Вона геть інша. Вона – чужа. Досі я думав, що її можна просто пригорнути чи просто поцілувати, просто розсмішити чи просто вразити, просто покохати чи просто зігріти  і вона буде найщасливішою жінкою на світі. Я думав, що їй потрібен такий чоловік, як я, думав, що в мені вона знайшла свій спокій і затишок, свою любов… І лише зараз розумію, що усе зіпсувало оте «просто».  Який же я дурний. З жінками нічого не може бути просто. Вони ж так люблять все ускладнювати і самі вони надзвичайно складні. Часом думаю, що я їх зовсім не знаю. Та хіба це може завадити любити одну із них – ту, що створена саме для тебе?

І я люблю її. Можливо, аж занадто по-своєму – так, що вона іноді й не помічає моєї любові чи не відчуває, але я закоханий в неї по вуха, я марю нею. Мені потрібна тільки ця дівчина. А вона, наче пісок, крізь пальці – тікає. І я нічого не можу з цим вдіяти. Не можу заставити її бути поряд. Не можу заставити її полюбити мене знову, якщо розлюбила, бо не впевнений, що і любила коли-небудь…

Дарма я поїхав. Дарма залишив її одну. Дарма ризикнув. Вона ще не була готовою до змін. Вона не була готовою бути зі мною. Чорт, я так поспішив. Бідолашна, вона злякалася. А я вів і досі веду себе, як самозакоханий бовдур, замість того, щоб просто взяти і повернути її.

Більше того, я дізнався, що в неї є інший.

Кілька днів тому, я вирішив приїхати до неї і врешті зустрітись після довгих трьох місяців розлуки. Відклав усі справи, відпросився з роботи, купив квиток і сів у нічний автобус. Все, чого я хотів – побачити її, обійняти, поцілувати, почути її голос і сміх, відчути тепло її рук і подиху, запах її волосся і присмак її губ. Все, чого я хотів – знову бути з нею, наче між нами ніколи не існувало відстаней і кордонів, наче у нас ніколи не було розлуки і самотності. Та ці мої мрії виявилися такими наївними і такими безглуздими…

Того вечора вдарив добрий мороз. Я тихо підходив до її будинку, залишаючи за собою запах червоних троянд, які ніс у руках. Я тільки підходив, а серце уже вилітало з грудей. За поворотом побачив одну пару закоханих, які стояли прямо під її будинком. Мені не потрібно було підходити ближче, аби переконатись, що то була вона – моя Єва. Вочевидь, уже давно не моя, вона стояла завмерши в обіймах іншого. Вона цілувала його і голосно всміхалася. Я знав цей сміх напам’ять – у мене мурашки бігли по шкірі від нього.

Я стояв і відчував, як з моїх очей котяться сльози. Я завмер і не міг ворухнутись. Я прокручував усі прекрасні миті з нею і не міг оговтатись від найбільшого у своєму житті розчарування, від найбільшої у своєму житті втрати. Я згадував, як солодко вона спала на моєму плечі, як довіряла мені найсокровенніше, як чарівно вона прокидалася і як ніжно всміхалася зранку, як гарно вона говорила і як щиро мріяла, як тонко відчувала і як віддано любила, згадував, як добре було з нею, бо з нею було дуже добре.

Через кілька хвилин я оговтався і побачив лише троянди розкидані на снігу. Не було вже Єви, не було мене, не було нічого і нікого довкола. Щоправда, біля будинку моєї вже колишньої дівчини, все ще стояла пара закоханих, але мені до них не було ніякого діла.