Ніколи не думала, що коли-небудь житиму в Мексиці. Як і ніколи не думала, що вийду заміж у 22 та ще й за власною волею! Але життя меганепередбачуване - воно часто кидає нам виклики якраз тоді, коли ми їх найменше очікуємо.
Саме тому зараз я лежу в одному із гвадалахарських готелів і намагаюся зібрати до купи думки, аби описати бодай частину того, що я змогла побачити і відчути вже за кілька днів перебування тут.
Що таке Мексика?
Якби мені поставили це запитання ще тиждень тому, я б відповіла дуже коротко: "смугляві люди, кактуси, гаряча музика і танці". Це перше, що спадало мені на думку, коли йшлося про цю країну. Зараз же усвідомлюю, що описати Мексику трьома словами просто неможливо.
Ми з чоловіком приїхали у Гвадалахару в передостанній день літа. Втомлені після перельоту і водночас спраглі нових вражень, ми лягли спати. Чоловік заснув, я ж - всю ніч промучилася через безсоння, оскільки різниця в часі між Україною і Мексикою - 8 годин. Відтак, мій організм відмовився спати, коли на рідній землі - білий день. Мушу сказати, це мене дуже виснажило і роздратувало, тому наступного дня я намагалася себе по максимуму вимотувати, аби під вечір остаточно відключитись.
Прокинувшись, ми вирішили поснідати у ресторані готелю. Перше, що мене вразило - це їжа. Мексиканці їдять дуууже гострі страви. І що мені було особливо дивно - як чоловіки, так і жінки та діти. Втім, знайшовши щось схоже на деруни та ще кілька страв, які на свій страх та ризик не побоялись скуштувати, ми добре поїли. Справді добре. Заплатили з кожного (не багато-не мало, враховуючи, що це був шведський стіл) по 125 песо (це майже, як 125 гривень).
Далі - пішли гуляти містом. "Містом" - гучно сказано, бо Гвадалахара така велика, що й думкою не осягнути. А населення її втричі більше, ніж у Києві. Тож ми гуляли в окремому її районі, майже на околиці. Тим не менш, щиро очікували побачити шедеври архітектури ледь не на кожному кроці. Не побачили. Буду відверта, у Чернівцях чи в Києві навіть спальні районі красивіші. Тут ви не побачите нічого особливого - лише непримітні одно- чи двоповерхові будинки, багато магазинів та місцевих закладів харчування.
Друге, що мене вразило - вулиці. Тут одна вулиця може тягнутися вздовж цілим містом. Тож навіть, якщо дуже захочете, ви не заблукаєте. Звісно ж, якщо ітимете прямо. Отак прямо ми пройшли понад 6 кілометрів до пункту призначення, де мали зустрітись із нашими вже нинішніми друзями з Швейцарії та Колумбії.
Ми їли сиру рибу, пили справжній апельсиновий сік (він тут на кожному кроці), спілкувались англійською і у мене того дня, зізнаюсь, було певне перенасичення цією мовою.
Потім почався дрібний дощ. Нас попередили, що тут він миттю може перерости у сильну грозу, оскільки зараз в Гвадалахарі сезон дощів. На щастя, того дня не переріс. На щастя, після такого дня я нарешті заснула.
Зараз я теж хочу спати, напишу ще лише кілька слів про мову. Ми знали, що у Мексиці всі спілкуються іспанською. Але й гадки не мали, що англійську тут мало розуміють і далеко не всі її знають, відтак порозумітися з місцевими жителями - не так просто. Тож, без іспанської - нам нікуди. З перших днів я активно взялася вивчати цю мову, хоч чула десятки застережень, що вона дуже складна. Але я так хочу її вивчити, так хочу одного дня прийти в магазин чи кафе і почати розмовляти з мексиканцем бодай так, як я зараз говорю англійською, що жодні труднощі мене не злякають.
І, якщо чесно, то я не знаю, що може бути краще за пізнавання нових країн, вивчення нових мов та колекціонування нових вражень.
Адьйос!
