За день до того, як поїхати з Мексики, з нами трапилася «неймовірна» річ.
Завершивши всі справи і зібравши речі у валізи, в день перед вильотом в Україну ми пішли в центр Гвадалахари на найбільший у світі базар, де, як сказав наш друг Сава, можна навіть маму з татом купити. Аж такі глобальні покупки ми не планували – все, що було потрібно – ще одна сумка, так би мовити, для сувенірів (бо не будемо казати, що ми лахи везли з другого кінця світу).
Дістатися до базару вирішили пішки: погода, як завжди, сонячна, взуття зручне, маршрут знайомий. З собою традиційно взяли фотокамеру, аби в останній день перебування в Мексиці не пропустити щось цікаве.
До центру Гвадалахари від нашого помешкання іти потрібно було приблизно годину. Якщо транспортом – двома маршрутками і в страшних заторах - часу таким чином не зекономиш. Якщо ж таксі, то, як мінімум, очента песос пор фавор (80) – дорого. На щастя, ми обоє любимо піші прогулянки.
Мушу сказати, що центр Гвадалахари не зрівняється з центром Києва за кількістю людей, які одночасно в ньому щоденно перебувають. Місто дуже велике, як я вже десь згадувала, втричі більше за Київ - завжди шалений рух, дуже багато місцевих жителів і туристів. Ще й нас там того дня бракувало!
Як все це бачила я:
Ми звернули з-за рогу на велику центральну вулицю і цілеспрямовано йшли в напрямку базару. І раптом я побачила, як мій чоловік різко відхилився назад і в той же момент швидко побіг кудись з криками: «ану, стій!». Тим часом, довкола мене скупчилося дуже багато людей і я подумала: ну все, от казали нам, що в Мексиці людей крадуть прямо на вулиці, то певно все так і відбувається, як оце зараз: чоловіка відволікли (я, зізнаюся, подумала, що у нього вкрали фотоапарат), а я тут одна, в зеленькому платтячку, буду зараз відбиватися. Не розуміючи, що відбувається, швидко почала пробиратися крізь людські тіла і бігти за чоловіком (ніколи не думала, що такий день настане).
І тут бачу: стоїть Гріша посеред дороги, дуже сердитий щось кричить услід низенькому і повненькому мексиканцю, під ногами якого аж куриться, так тікає. В той же момент на хорошій швидкості їде маршрутка, яку мій чоловік, звісна річ, не бачить, бо стоїть спиною до неї. І тут я, як в американському блокбастері, щосили кричу: «ГРІША!». Чоловік повертається і за метр від славнозвісного «the bus from the hell» встигає втекти на тротуар.
Як все було насправді:
Коли ми звернули з-за рогу на центральну вулицю, ззаду до Гріші підбіг чоловік років 35-ти і різко зірвав з його шиї золотий ланцюжок. Як – поняття не маю, враховуючи те, що мій чоловік набагато вищий за нього. Як не побоявся – теж не уявляю (а раптом Гріша - чемпіон світу з бігу чи боксу) - видно, то не перший раз або, як то кажуть, ще не попав на «свого». Гріша вирішив не гаяти ні секунди - одразу ж кинувся йому навздогін. Дуже швидко мексиканець зрозумів, що шансів у нього небагато, тому викинув ланцюжок через плече і таки отримав поза вуха, бо чоловік через такий напад дуже обізлився – ніколи його таким не бачила. Далі ми пішли до того місця, де зірвали ланцюжок, бо Гріша припустив, що десь там мав впасти хрестик. Ми вдивлялися, шукали, нам «буцімто» допомагали люди, але – нічого. Тоді Гріша каже мені (вони ж не розуміють української): здається, той чувак, що говорить по телефону, став на хрестик ногою і не посувається. Я б ніколи в житті не потривожила простір людини і не попросила б підняти ногу (лиш тепер розумію, що дарма я така етична), а Гріша просто вдарив його по ногах і під взуттям «зовсім невинного мексиканця» ми побачили хрестик. «Ой негарно, хлопці, вийшло. Негарно.» Після цього банда з 5-ти людей почала активно метушитись і тікати, а чоловік ще й добавив жару галасом: «поліція, поліція!».
Все це відбувалося хвилин п’ять, але ввело нас у такий стан шоку, що годі й казати. Якими б безстрашними ми не були, але все ж - ми чужинці. А Мексика – це Мексика.
Як ви вже зрозуміли, базару в той день ми не хотіли. Довго йшли, озираючись, чи за нами хтось не біжить, бо мало того, що помішали заробітку, ще й по морді дали.
Потім піймали таксі, заплатили очента песос і поїхали додому. Були щасливі, що живі і що завтра - літак.
Скрізь є свої нюанси :)
У виправдання мексиканцям скажу: ми знали, що там таке буває, нас попереджали знімати все з себе перед тим, як виходити з хати… Але, якби знав, де впадеш, постелив би.
