Хоч ці вечори спустошені, обмежені текстами і чужими голосами, в моїй кімнаті пахне шоколадом, червоними трояндами і зеленим чаєм, шкаралупою від банана і дивними фільмами, після яких не хочеться засинати…

І щоразу йдучи по вулицях міста, переплівшись мізинцями, аби не танути в руках одне одного, ми танцюємо. Подумки. І даючи волю лише рукам, робимо сотні танцювальних «па», часом і досить вправних.
Куди рухатися далі…

Іноді я дозволяю собі дивитись тобі в очі. Забувати своє ім’я і подумки вимовляти лише твоє – густе, як моє волосся.
Іноді я вдаюся до крайнощів. Розкидаю люті іскри і замітаю гарячі сліди на своїй клавіатурі, замовкаю ледь не навіки і видихаю твій запах по грамах…

Читати кожне слово написане тобою – наче безперестанку їсти шоколад… Мовчки інтонаційно виводити звуки – так мрія стає реальністю… Інтуїтивно продовжувати кожну трикрапку – завмирати…

Маневри неминучої самотності невимушено забивають чергові цвяхи у поліно відчаю. Правда, з нього аж ніяк не сипатимуться фіалки, коли воно розколеться на дві частини. А от сльози литимуться – надворі ж весна – соку вдосталь…