лити воду студену між пальці
і спросоння всміхатись тобі
поки ще не розплющені очі
поки ще на вершинах гір лід

я стежила за тобою, як віддана тінь.
я стежила за тобою довше, ніж ти живеш.
ти не вилазив з моїх сновидінь
і моя пристрасть не мала меж…

багатотомний сум лише роздмухує мою самотність,
ставить трикрапки й залишає чисті сторінки.
і безкінечність дум, і дні короткі,
і вечори. і довгі вечори…

а позаду шторми й урагани,
а позаду – все те, що лишила у снах,
закопала в пісок і роздула між нами,
щоб молитись спокійно, наче монах…

коли в тіні майже сорок,
а ти ще не звикла, що це вже літо,
думки продукують лиш кулі й порох
і ти вибухаєш гарячим світлом…

тоді йшов сильний дощ,
наші ноги були мокрими до колін
я розізлилась за щось пусте
і ми ледь не спізнились на потяг…

ти не підеш мене шукати
навіть, якщо це єдиний вихід
навіть, якщо це вхід
у сусідній будинок…

коли ти кажеш: не роби помилок,
я знаю, що я вже їх наробила.
і я справді не здатна нічого вдіяти,
коли ці образи залазять у мене…

він такий не такий,
що я важко зітхаю в долоню
забуваю щоденні маршрути і травами
кочуся слідом його непритомно…

якби ти знав, як я тебе чекаю,
ти б до мене дуже спішив.
так важко буває дуже рідко
але буває…