Іноді я дозволяю собі дивитись тобі в очі. Забувати своє ім’я і подумки вимовляти лише твоє – густе, як моє волосся. 
Іноді я вдаюся до крайнощів. Розкидаю люті іскри і замітаю гарячі сліди на своїй клавіатурі, замовкаю ледь не навіки і видихаю твій запах по грамах…
Іноді я дозволяю собі марити. Думати про тебе – моя шкідлива звичка. І, знаєш, вже краще б я палила…
Іноді я ведуся. Втираю твоє тепло у свої жаб’ячі руки і миттю оговтуюсь від нав’язливих ілюзій цього солодкого самообману. 
Іноді мені вдається приборкувати себе. Набирати повні груди повітря і випускати його через кінчики своїх пальців, які все ж рвучко і незграбно підбираються до твоїх плечей. 
Іноді я дозволяю собі ще більше – вірити тобі. До останньої краплі сухого вина, несамовито випивати усе, що ти кажеш і п’яніти, як несвідомий підліток. 
Іноді я собі все це забороняю. І тебе теж. Особливо тебе.