Замріяні і дивні слова переплітаються між репортажними, інформаційно-плівковими матеріалами, в яких подробиці моїх вражень біжать по дротовому радіо. Їх наче й слухають, але чи чують?
Щодня пишу тобі лист і віддаю його радіохвилям. Вони зовсім не знають, що з ним робити. А я безжально кидаю його в ефір і «закриваю випуск» – дороги назад немає. 
Хоч, може, потім, коли вже не буде студійних дротів, бобін і плівок чи дір в ефірах, коли у вічність відійдуть касети, за ним вернусь у фонотеку. 
І у старому місті, в якому лиш бруківка є вічною, ми зустрінемось на радіоточці й розгрібатимемо купу макулатури. Я фіксуватиму наші обличчя. Бо пам’ятатиму, мабуть, більше. 
Я слухатиму ще і ще, як ти читаєш вголос мої мрії і здійснюєш їх, повертаючи час назад, цитуєш ледь живим хвилям уривки радіофраз.