І щоразу йдучи по вулицях міста, переплівшись мізинцями, аби не танути в руках одне одного, ми танцюємо. Подумки. І даючи волю лише рукам, робимо сотні танцювальних «па», часом і досить вправних. 
Куди рухатися далі? До чого доводить оця солодко-терпка багатообіцяюча невизначеність, яку ми так віртуозно заїдаємо шоколадом, коли розуміємо, що не розуміємо, що відбувається, та від цього тільки розігрівається апетит наших багатогранних особистостей. 
«Давай залишимо більше для нас», давай розтягнемо цей момент задоволення до неможливого: пружно натягнемо усі струни, точно налаштувавши свою тональність, аби з легкої руки почути відлуння власних думок-бажань. 
І так крок за кроком, звично гуляючи маленьким Парижем, ми знаходимо все більше спільних акордів…
Мені подобається ця музика. Подобаються ці танці. Ці спонтанні імпровізації, наполегливі переконування, що не варто зупинятися, навіть, якщо сьогодні не знаєш, що писати, що малювати, що танцювати, що казати.
І цей вмотивований погляд, який не дозволяє зупинятись, а спонукає рухатися далі, танцювати далі.