збираю тебе, як колекцію найвизначніших у світі марок
складаю по грані в коробку і мовчки кладу на полицю
висаджую високо так, щоб не дістати під ранок
частину тебе чи якусь непросту таємницю…

я все ще не знаю, як пережити цю осінь…
як дотягти до зими без тебе і без лихоманки
окутавши горло іти повз різні обличчя щоранку
а ввечері листя збирати по місту наосліп…

МАМІ присвячується…

знаєш, мамо, твої руки
сняться мені, коли ти далеко
серця твого наймиліші звуки

Море моє потонуло в твоїй безкінечності.
Я розчинилася, легко, повільно й без слів.
Гавань твоя стихла так, наче марить безсмертністю.
Весла твої – срібні злитки з моїх човнів…

я вже почала забувати
який у тебе піджак…
обійми чужі оминати –
твій запах шукати на смак…

а тепер уже краще не згадувати
себе не мучити і не вигадувати
травити осінь і ледь дотягувати…
до снігу, що раптом впаде на плечі…

дощова осінь тобі до лиця
ти навіть в волосся вплітаєш листя
коли так квапливо до нього мчишся
на довгі дощі тоді сердишся-злишся…

коли я дивлюся на тебе довго
спиняється час вздовж моєї осі…
тоді вже несила тікати чи бігти
шалену долати себе у собі…

та, у мені що говорить віршами
тихо лягає між простирадл
бути з тобою – не бути з іншими
бути з тобою – це гра без правил…

я стану твоєю смузі всього за 15 хвилин…
і хай твої сни у напрузі
і хай ти один на один
з собою, зі мною, з думками і днями…