подорожі затяжні і глибокі, наче тумани ранкові у горах

різні завжди, ностальгійні, хвилюючі, довгі

з присмаком заходу сонця

а потім з його неповторним сходом

коли дні заплутуються, як волосся
коли повітря звисає важким каркасом
коли ти врешті розплющуєш очі
зранку наприклад або опівночі

грізні мої думки і ця невизначеність, що так набридла, як запах

який ненав’язливо корчить із себе твого тимчасового власника

а ти бережеш той парфум, як останній

і зволікаєш усе, зволікаєш…

все, чого я хотіла, це просто пахнути твоїм присмаком
все, чого я хотіла, просто дихати поряд з тобою
все, чого я хотіла, ловити ті видихи,
які випускав ти по кожному слову.

будні затягують нас в чергову депресію
затяжну, безвилазну, довгу
все, що довкола – суцільна агресія
яка важким каменем тисне у голову.

достатньо твого «все буде добре»
аби розігнати хмари
аби зима стала літом
вересень – квітнем

і поки я тут стою
вивчаю тебе ніби під мікроскопом
втрачаю частину себе, аби віднайти нову
повз наше взуття мчать у звичні місця потяги

майже півстакана холодної-холодної весни
вип’ю сама до дна –
смуток не хочу ділити
добре, що небо відкрите щодня –

мені не треба багато давати
наповнювати спорожнілі посудини вмію сама
всі зараз можуть так
спочатку приходити – потім тікати

де ти? звідки має подути вітер
звідки мають птахи прилетіти
мені принести щось хороше настільки
аби чекання солодшим стало на йоту