іноді щось невидиме тихо врізається в шкіру
я проганяю цей смуток
я розставляю скрізь пастки
я промовляю твоє ім’я

якби я відкрила тобі всю себе
найглибші думки, слова й таємниці
якби обійняла чимдуж і все, що тримала донині
посипалось вниз, як зерна пшениці

коли перестану картати себе, народиться спокій
коли почну довіряти тобі, ти врешті всміхнешся з полешенням
просто… я зазвичай заглядаю глибоко
аби не дай Бог ти чогось не применшив.

хочеться гуляти нічним містом, як ніколи

з тобою хочеться

завжди

думки обрамлювати голосом,

я пригадую, як колись не спала півночі, бо ти не спав
як тремтіла весь час й засинала в руках з телефоном
як дивилась на тебе без прав і підстав
як жила тобою, так ніби ти медом

ти крадеш мій сон,
але я ніколи не попрошу тебе повернути його
ти їж мої нерви, але… їж гарно
так, що я збоку стою і милуюся

бо просто, якби ти мене розумів…
якби відчував, як сильно потрібен
твій дотик руки на моєму плечі
твій подих далекий і дуже рідний.

я, здається, вдихаю цю музику,
що так просякла тобою, як вічність
й дивлюся мовчки спідлоба на небо,
що сіє запахи твого волосся…

коли ти поїхав й залишив мене одну,
у місті, яке
ледве тепле посеред зими
мене зігрівало

я уже не боюся зими
більше втрат не буде
бо найбільшу із них
я ще досі несу на спині